Ілларіон Павлюк - Я бачу, вас цікавить пітьма

Єдине, що трохи здивувало начальника пожежної станції, то це усвідомлення, що він живе в Буськовому Саду цілих дев’ять років. Дев’ять! Якби його запитали про це раніше, він би на око відповів, що років зо п’ять. Ну, від сили, шість! Від сили! Захар задумався, намагаючись порахувати, скільки разів зустрічав тут новий рік, але кожне тридцять перше грудня було таке схоже на будь-яке інше, що нічого з цього не вийшло. А про те, як у Захаровому житті були схожі перші числа січня, можна й не згадувати.

Того дня він пішов додому, вперше в житті глибоко замислений. Із дев’ятьох років він навряд чи зміг би нашкребти бодай на рік повноцінних спогадів! Єдиною помітною подією, відколи він сюди переїхав, була братова смерть… Два роки минули, а здається, що ось-ось… Весь інший час злився в одне суцільне мерехтіння днів.

Він гортав щоденник і намагався зрозуміти, як прожив рік, що оце минає, і вражався з того, що всі події в щоденнику геть порожні. Непотрібні. Викресли будь-яке, нічого не зміниться! Узагалі. Звісно, все зрозуміло: так, видно, у всіх. Ну, хіба що, крім президента якогось або співака… Але дев’ять років!

Найдужче дратувало, що він не міг ні за що зачепитися, щоб чітко підрахувати їхню кількість. Пригадати, а не вірити даті на папірці. Як це можливе? Чи в нього починається склероз?

У марних спробах пригадати бодай щось він провертівся в ліжку до четвертої ранку, не склепивши очей. Утомившись боротися із власною пам’яттю, Захар вийшов на веранду їхнього приватного будинку. Там, у куточку, серед закушпеленої батареї консервацій, що дружина заготовляла їх у промислових масштабах, за старою газовою плитою, під іржавою велосипедною рамою, якимись коробками і ще чортзна-чим, стояв ящик з макулатурою.

Колись Захар думав або здати її, або, може, просто спалити, але руки не доходили. Саме туди щосічня, у перший робочий день після похмільного анабіозу, Захар звично клав старий щоденник і, взявши новий, починав у всіх сенсах «із чистого аркуша». І ось, уперше за ці дев’ять років, він пропихався до ящика не викинути щось, а дістати.

Ящик був великий. Довелося розбирати барикаду з консервацій, відсовувати плиту і перекладати старий мотлох. А тоді він витягнув його на середину веранди і, щоб довго не порпатися, вивернув уміст просто на підлогу. Щоденники не складно було виокремити — вони вислизали на брудні дошки, красуючись витисненими цифрами року на твердих палітурках, й одразу вирізнялися серед давніх газет і журналів, картону, якихось пакувань і чомусь кількох пар старого взуття. Але Захар так і завмер у напівзігнутому стані з простягнутою рукою, ніби жебрак, якому жбурнули злиток золота, і лиш очманіло витріщався на розсипище макулатури.

Біля його ніг лежали добрі три десятки списаних щоденників.

— Їх було тридцять вісім, — видихнув Захар.

Його очі перелякано бігали, вилупившись у порожнечу.

— Як таке може бути? — недовірливо насупився Андрій. — Хіба ви живете тут аж так довго?

— Тридцять вісім років тому мені було одинадцять! — емоційно змахнув руками Захар. — Одинадцять! Я мріяв стати льотчиком. І поняття не мав, що десь є така місцина, як оця!

— Так… — повільно мовив Андрій. — І хто ж писав оці щоденники?

— Я! — і він навіть стукнув себе долонею в груди. — Я писав, я! У найстарішому дати написані від руки, і найперший запис — двадцять друге березня сімдесят дев’ятого року. Моїм почерком! Там написано: «На новому місці й на новій посаді!»

— Так… Щось я нічого не розумію… — Андрій повільно сів на старий кривоногий стілець, і той жалісно писнув.

— Я прочитав їх, — вів далі Захар. — Усе по порядку, від початку до кінця. І ось що дивно: майже в кожному був запис про нового хлопчину, якого звали Максимом. І завжди — наприкінці квітня або на початку травня. А в листопаді-грудні з’являвся запис, що Макса той-во… Вбили. Ну а рівно через дев’ять днів — вирваний аркуш. Поняв, нє?

Науменко, поки це говорив, то переходив на шепіт, то мало не зривався на крик, і Андрій уже вирішив, що перед ним божевільний.

— Дев’ятий день — і немає сторінки… — повторив Захар.

— Тобто, ви живете тут майже сорок років, але, очевидно, не дуже й старієте. І час від часу тут помирає й воскресає такий собі хлопець на ім’я Максим. А ви все забуваєте і знову пишете йому епітафію. Я нічого не переплутав?

— Я не пам’ятаю, скільки тут живу, — серйозно відповів Захар, не вловивши сарказму.

— Але ж рік, коли сюди приїхали, пам’ятаєте?