Ілларіон Павлюк - Я бачу, вас цікавить пітьма

— «Вип’єм чашу оцю ми до дна»? — закінчив за нього Андрій. — Я знаю цей жанр.

— Справді? — Захар зрадів. — У мене було: «Бо така ви на світі одна», але так навіть краще…

— Послухай, я й справді на межі. Давай до діла.

— Так оце воно і є — діло… Навесні до нас хлопчина прийшов працювати. Максим. Непоганий, веселий. А майже місяць тому — загинув. Хтось забив його на смерть. Кастетом…

Максима знайшли в його власній квартирі. Замість обличчя була моторошна кривава лемішка, і якби не татуювання, то його відразу і не впізнали б. Подейкували, хлопець зав’язав стосунки із заміжньою дівчиною. Ну а ревнивий чоловік вистежив коханців. Звідки взялися ці чутки і чи мали вони під собою бодай якийсь ґрунт — так і не з’ясували. Убивці теж не знайшли. Буськів Сад, який на своєму віку усіляке бачив, з тиждень позітхав, пошепотівся по закамарках, та й забув. Єдине місце, де Максима й надалі пам’ятали й сумували за ним, — пожежна станція.

Захар ходив, наче у воду опущений. Може, картав себе за те, що не захотів колись вислухати Максима, коли той поривався поділитися історією своїх любовних походеньок. Хто його знає, що було б, якби Захар вислухав і застеріг… А може, він просто бачив у Максові сина, якого сам ніколи не мав. Одне слово, за тиждень неясна Захарова туга сформувалася в чітке бажання увіковічнити пам’ять про Максима меморіальною дошкою на брамі пожежної частини. Мовляв, пам’ятаємо, сумуємо, — і вірші. Захарові видавалося, що лаконічний чотиривірш буде дуже доречний. У голові надокучливо вертівся рядок «кастетом скроню роздробивши». Наступний вимальовувався дуже нечітко, зате цілком виразно означився третій — «життя навіки полишивши».

Одне слово, вранці після того, як по Максимові відбули дев’ять днів, він прийшов на роботу, піднявся у свій кабінет і сів писати. Узявши щоденник, за давньою звичкою розгорнув сторінку з відповідним числом (він терпіти не міг заповнювати щоденник абияк) і заходився писати. Десь до обіду попільниця в нього на столі була вщерть заповнена недопалками, пальці вимащені пастою з ручки, а сторінка геть списана варіантами того самого чотиривірша, безліч разів перекресленого і переписаного вкладистим Захаровим почерком, аж поки нарешті він роздратовано видер її зі щоденника. «Напишу «пам’ятаємо, сумуємо« — і досить», — вирішив він, зіжмакав аркуш і з сумнівом поглянув на відро для сміття. Іще бракувало, щоб хтось прочитав оці його «кастетом скроню роздробивши». Тоді підсунув попільницю й чиркнув запальничкою. Хирлявий язичок полум’я невпевнено лизнув край аркуша і вмить щез. Науменко чиркнув іще кілька разів, але газ закінчився, й запальничка рішучо відмовилася видавати бодай щось, крім іскор.

Захар розстроївся, рвучко висунув найнижчу шухляду столу, якою майже не користувався, намірившись пожбурити туди чернетку. Аж ось сталося дещо дивне: в шухляді виявився ще один вирваний із його щоденника аркуш, зіжмаканий до розміру персикової кісточки. Захар насупився, намагаючись пригадати, коли і що він викидав минулого разу, але нічогісінько не пригадував. Тоді він узяв папірець, обережно розгорнув… Й омлів.

Аркуш згори і донизу був обписаний рукою самого Захара, й це був той самий багато разів покреслений і переписаний чотиривірш, у якому незмінно подибувалися слова «кастетом скроню роздробивши», а через рядок — «життя навіки полишивши».

Усе вказувало на те, що перший раунд поєдинку рими і змісту вже відбувся, але не залишив по собі жодного спогаду.

Якби він не відмовився від спиртного, то подумав би, що проявив свій поетичний талант на вчорашніх поминках. А так… Може, він підіймається посеред ночі, як сновида? Але чому тоді поетичний напад стався з ним тут? Чи, може, він примудрився пройти пів селища, а тоді тихо, щоб не розбудити чергового, прокрастися на пожежну станцію, і вже тут — віддався музі ліричної поезії? «Навряд», — виснував він, тим більше, що така думка відверто лякала Захара.

Він розгублено вертів у руках загадкову чернетку, силкуючись пригадати все, що чув коли-небудь про лунатизм, аж раптом зауважив дату. Вона була видрукувана в кутику аркуша, як це роблять у щоденниках. Так от, дата була якраз учорашня — 5 грудня, — а ось рік… Виходило так, що цей аркуш був списаний день у день дев’ять років тому — 2008-го. Хоч як це дивно, це несподіване відкриття відразу заспокоїло Захара. Він чув, що мозок здатний викидати різні коники, а тому не дивно, що багато років тому він уже написав ці самі рядки. Ясна річ, із якогось геть іншого приводу, але написав. Може, трохи дивно, що геть-чисто про це забув. Та якщо був сильно п’яний, — а з ним таке бувало і до братової смерті — то все можна пояснити.