Ілларіон Павлюк - Я бачу, вас цікавить пітьма

Кролик був там, де він залишив його вчора, — на столі в картонній коробці, накритій ґратчастою поличкою з духовки. Арсен з осторогою зазирнув, переживаючи й далі почуття жаху й огиди, які йому наснилися. Кролик не спав, й одразу став на задні лапки, смішно витягуючи писочок догори. «Наче хоче поцілувати», — промайнуло в Арсена в голові, й він мимоволі відсахнувся.

— Сон, просто сон, — повторив він собі.

Видно, що кроленя було голодне. Арсен відніс його в кухню й заходився тицяти в мордочку моркву і капустяне листя, але воно не хотіло і відверталося. Зате пожадливо обнюхувало пальці, наче вони пахли їжею.

— Їж уже, дурник вухастий… — казав Арсен.

І раптом кролик укусив його — швидким непомітним рухом він пройшовся гострими зубками по його пальцю. Навіть не боляче. Але на стіл тієї ж миті зацебеніла кров.

— От, чорт!

Він хотів було додати: «Морковку жери!» — але слова застрягли у нього на вустах, тому що кролик почав злизувати зі стільниці кров — тільки й мелькотів його крихітний язичок. Не залишивши ані найкрихітнішої краплі, кролик звів писок і поглянув так, наче просив іще. Принаймні Арсенові саме це спало на думку, хоч би якою дурнуватою вона видавалася. Він відчинив холодильник і пробігся очима по поличках. Унизу стояв пакунок із курячими серцями. Арсен іще раз із сумнівом глянув на кролика, а тоді вийняв одне і поклав перед ним.

Він ніколи досі не чув, щоб кролики гарчали. Що й казати про кроликів, які гарчать, жеручи м’ясо.

Арсен давав йому м’ясо щодня, але чомусь таємно від Оксі. Від думав собі: про те, що твій кролик жере м’ясо і вміє гарчати, нікому не можна розповідати. Й Арсенові подобалося його годувати. Коли він це робив, вібрація в грудях начебто стишувалася, і думки ставали ясні та спокійні. У такі моменти йому думалося, що пора вже нарешті спокійно поговорити з Оксі про фотографії, та водночас нападала апатія й він ішов спати. А кроленя росло як на дріжджах, і буквально за тиждень було вже завбільшки з кота.

А якось в Оксі був вихідний, і вона пішла на весь вечір до подруги. А він чекав її вдома, рішучо готуючись здійснити цю проклятущу розмову й водночас — тримати в шорах свою лють. Арсен сидів на дивані й роздивлявся оті-таки світлини, вкотре переконуючи себе, що йдеться про фотосесію й не більше. Інакше навіщо б вона їх друкувала! Ні, справді! Хто і навіщо в наш час друкує фотки!

Аж ось він помітив, що на одній із них у темному вікні за Ксениною спиною можна роздивитися якісь світляні плями. І нехай то були тільки розмиті обриси… Арсен повертів фотографію і так, і сяк… Авжеж, так і є — він бачить характерні витягнуті прямокутники трьох вікон мерового кабінету в адміністрації. І трохи нижче — розмита жовта пляма тоді ще єдиного на площі старого ліхтаря. Схоже, квартира була на першому поверсі п’ятиповерхівки, а якщо є два орієнтири, та ще й на одній осі…

Він був на площі за п’ять хвилин. Серце гупало від хвилювання. Якийсь час він бродив по коліна в снігу під стінами однієї з п’ятиповерхівок, намагаючись стати так, щоб вікна мерового кабінету визирали точно з-за ліхтаря — як на світлині. А коли це вдалося, то він озирнувся й побачив прямісінько позаду себе вікно, яке слабко мерехтіло відблисками увімкненого телевізора.

Вікно було занадто високо. Він намагався зазирнути і так, і сяк. До того ж там було темно і тихо, лише схвильовано базікав телевізор.

Арсен уже подумав, що міг би знайти привід зайти в цю квартиру і завтра, аж раптом долинув неймовірно знайомий звук. Такий знайомий, що в грудях умить виникла грудка люті, а очі наче кров’ю залило, звузивши поле зору до невеликої плями просто перед ним.

Цей звук — був коротким високим скриком його Оксі. І чув він його досі від неї лише за єдиної ситуації. У ліжку.

Мозок сам вирахував під’їзд і квартиру. Ноги самі кинулися вперед. Рука сама намацала в кишені кастет. Уже біля квартири він устиг торкнутися до дзвінка, та зрозумів, що перед ним — стандартні дерев’яні двері, з тих, які стоять у цьому будинку з незапам’ятних часів. І кровожерний бурий кролик у нього всередині сам прийняв рішення: не дзвонити.

Арсен не пам’ятав, як вибив двері. Пам’ятав Оксі — вродливу, наче богиня. І жах у її чорних очах. Пам’ятав, як стрибав униз-угору зад того хлопця, що ніяк не міг зупинитися. А може, просто не встиг. Може, і не встиг…

Він навіть не дав їй вибратися з ліжка. Вбив його просто на ній.

Зате лють, біль, образа і гнів випарувалися тієї ж секунди, коли обм’якле тіло впало на простирадла. Ба більше — тієї миті, коли Арсен завдав останнього удару, він відчув, що пробачив їй. Цілком. Абсолютно. Зрештою, всі помиляються. І йому стало добре.