Ілларіон Павлюк - Я бачу, вас цікавить пітьма

— Полуницю, — нічогісінько не розуміючи, відповів Андрій.

Вона кивнула, ніби це все пояснювало, і знову втупилася у вікно. Здається, втратила до Андрія будь-який інтерес. Але їхня уривчаста розмова залишила по собі дивне відчуття недомовленості, й Андрій ніяк не міг заспокоїтися, весь час зиркав на співрозмовницю, яка спершу так приязно нав’язалася, а тоді — так безцеремонно покинула його нудьгувати самотою.

— То що за кішка? — не втримався він. — Ви згадали… Якщо це, звісно, не таємниця.

Рудоволоса метнула на нього короткий погляд і знову втупилася в темряву вікна. І лише по добрячій паузі, не обертаючись, пробурчала:

— Цікавість кішку погубила, чули?

— Вибачте, я не хотів образити… Чи це така відповідь ?

— Це така відгадка , — дівчина раптом розвернулася до Андрія й нахилилася так близько, аж він відчув, як пахне її волосся. — Не про те ви думаєте! Подумайте ліпше, чому дільничний опинився в списку підозрюваних? Він що — сам себе туди включив? Що саме бачив із вікна отой їхній мер? Чи, може, чув? Телефон же весь час був на зв’язку! Але йому цих запитань ніхто не поставив, так?

Андрій здивовано кліпнув. Потім відкрив теку і заходився гарячково переглядати документи.

— А як ви знаєте? — нарешті запитав він. — Як знаєте, що тут немає свідчень мера?

Але вона нічого не відповіла. Потяг відчутно зменшував швидкість, люди у вагоні мляво почали збиратися, й Дора теж підвелася, щоб дістати сумку.

— Під’їжджаємо, — оголосила вона. — Й запам’ятайте найголовніше, Андрію… Хай там хто і що вам казатиме…

Він аж подався вперед, боячись проґавити оте «найголовніше», але Дора завершила фразу, правду кажучи, дивно:

— …ви — не кішка!

І ще раз оповивши Андрія тонким ароматом рудих кучерів, впхнула в сумку книжку й почала пробиратися до виходу.

Низько над обрієм висів місяць. Андрій зістрибнув із підніжки на засніжений перон, і сніг обурено верескнув під підошвами. Пасажирів було небагато, і, здавалося, всі, крім нього, знали, куди іти. Андрій озирнувся на локомотив, що охолоджувався після дороги. Виявляється, потяг стояв у глухому куті — рейки добігали до цієї станції й закінчувалися. Все. Ніяких тобі кишеньок, відстійників, інших гілок. Не було навіть депо.

Станція маячіла трохи позаду — двома жовтими вогниками ліхтарів. За вокзал правила крихітна обкладена кахлем одноповерхова споруда. Назва була викладена чорним, але вже давно, бо плитка облупилася, виднілися тільки дві літери «А», від інших лишились якісь закарлючки.

Решта пасажирів бадьоро обходили будівлю, й Андрій поспішив за ними. На тому боці стояв автобус. Трохи попереду, де прозора зоряна ніч загусала до невиразних, наче хмара піску, сутінків, було видно, що срібляста стрічка дороги, блиснувши під місяцем утоптаним білим снігом, перетинає залізничне полотно і зникає за насипом. І більше нічого. Ні села, ні занепалої хатинки, ні бодай вогника. Хіба що самотній кіоск біля станції — ото й усе. Андрій пришвидшив крок. Люди набивалися в автобус, крайні гроном повисли у дверях. Йому здалося, що впізнав Дорине руде волосся. Коли вже був за кілька кроків, автобус хруснув коробкою передач і рушив, не склавши труду навіть зачинити двері. Останні пасажири застрибували на ходу.

— Стій! — гукнув Андрій і навіть побіг, але автобус, розбризкуючи снігову кашу, набрав швидкість.

Чути було, як, утрамбовуючи спини, зарипіли двері. Андрій невпевнено потупцяв на місці, втішаючи себе тим, що цей автобус, можливо, йому й не підійшов би. Одначе, втіхи від цього було мало, адже біля станції більше нікого не зосталося. Аж раптом позаду завив двигун, і повз нього, обдавши льодяним місивом, промчав яскраво-червоний «ягуар». Із відчиненого вікна, стиснувши в зубах цигарку, Андрієві весело махнула черниця. Андрій припізніло замахав руками, та ніхто й не думав зупинятися: «ягуар» легко промчав сріблястою стрічкою дороги, ковзнув у поворот, здіймаючи хмари блискучих снігових бризок, і пірнув за насип. Андрій і далі дивився йому вслід, цілком збитий із пантелику. На мить йому здалося, що за кермом «ягуара» сидів знайомий сліпий бармен. Витріщався в порожнечу своїми дзеркальними окулярами…

Стало геть тихо. Станція була темна, мов склеп. І лише кіоск світився холодним білим, конкуруючи з круглолицею повнею.

Вітрина кіоску була заставлена пачками усіляких сортів цигарок, у кутку — три кальяни, а по центру четвертий, найвеличезніший. Продавчиня, голосно булькаючи, курила саме його — від плечей і вище занурена в дим, немов огорнута хмарами гора Фудзі.