Ілларіон Павлюк - Я бачу, вас цікавить пітьма

— Він до обох вас не додзвонився, — мовив Арсен, і тон його не віщував нічого доброго.

— Нє-нє! Я пошті зразу передзвонив! — заметушився Субота. — Це Захар у нас отлічився! Дзвони давай, Захар!

— Дзвони, — кивнув Арсен.

— О-хо-хо-хох… — зітхнув Науменко і підніс телефон до вуха. — Що ж маленьким я не здох…

І вирячився в порожнечу, слухаючи гудки. Раптом Науменко ледь помітно смикнувся і його очі розширилися — йому здалося, наче щось ворушиться в снігу — велике, як чималий собака, воно дивно погойдувалося зовсім недалечко від них. Утім, крізь снігову пелену оце темне щось заледве можна було роздивитися, й Науменко щосили вчепився в нього поглядом. Може, й не ворушилося… Субота й Арсен свердлили його очима.

Ще хвилька, й вони б теж озирнулися подивитися, на що той вирячився, аж тут у слухавці клацнуло — і пролунав владний, соковитий баритон:

— Слухаю.

Немов утративши цікавість до всього, крім розмови, Науменко обернувся до провулку спиною, затуляючись ліктем од вітру, щоб не задувало.

— Пал-Борисчу… Телефон сів… Нам часік іще! Там із комунікацією в людей проблеми. Електрик у нас, правду говоря…

Науменко затнувся на півслові, й завмер, роззявивши рота, тільки час до часу кивав і самими лише губами безгучно проказував «поняв».

— О-хо-хо-хох… — ще раз промимрив Науменко в трубку, і нервово відкашлявся. — Може, ще хоч минут зо двадцять їм дать, бо ж… А… Поняв… Як є, так і включимо, я поняв… О-хо-хо-хох… Зараз!

Відірвавшись від слухавки, Науменко гаркнув на робітників:

— Включай, шо є! Людина не може пів ночі ждать!

Один із них покірливо поплентався до літер і, присівши за ними, заходився длубатися з комунікаціями. Другий почав завзято заперечувати, енергійно жестикулюючи.

— Врубай, кажу! — погрозливо гаркнув Арсен, і сперечальник замовк.

Науменко нервово озирнувся на мерові вікна в одній із п’ятиповерхівок. «Певно, дивиться зараз… — подумав він. — Крізь хурделицю, ясно, ані собачої матері не бачить, але дивиться, це точно».

Усі напружено втупилися в темні літери. Якби вбивця мав гарантію, що всі витріщатимуться так бодай секунд п’ятнадцять, він би встиг. Підбіг би до неї просто в усіх за спинами й угамував би назавжди єдиним швидким ударом…

Той, за літерами, чимсь клацнув. Усі затамували дух… Напис залишився темним. За їхніми спинами Христина зуміла зіп’ястися на коліна. Вона б ніколи не спромоглася на це, якби не маленька дівчинка в катакомбах.

Якби вона не була пташкою вівсянкою. Якби не Звір, що неодмінно повернеться по її пташенятко. І вона підвелася. Неймовірно, але вона підвелася на повен зріст, і тепер їй навіть не потрібно було йти. Достатньо встояти, і хтось неминуче помітить її — скривавлену дівчину посеред площі. Ось короткий, ніби неусвідомлений погляд через плече кинув Науменко… Та Христина, мабуть, не потрапила в його поле зору. Інакше не можна пояснити те, що він знову відвернувся. Либонь, подумав про мера, який стоїть зараз біля вікна з телефоном коло вуха. Науменко нервово лигнув і мимоволі вдихнув. Минуло ще кілька тягучих секунд. Христина не рухалася, боячись, що як ступить, то впаде. І тоді вже не підведеться. Нарешті смачно вилаявся електрик і ще раз чимсь клацнув. Пролунав ледь чутний електричний тріскіт, і літери спалахнули яскравим неоновим світінням.

Усі випросталися. Навіть той, хто був Звіром, забув на мить про все, він роззявив рота і вирячився на літери.

На площі крізь білу снігову запону ядучо-червоним сяяв здоровецький напис:

«Я [ сердечко ] БУСЬКІВ _АД».

Кілька секунд усі мовчки дивилися. Науменко мимоволі потягнувся рукою до чола в несвідомому бажанні перехреститися. Субота кинув розгублений погляд на Арсена. Смартфон у Науменковій руці порушив тишу перший, вибухнувши тирадою брудної лайки.

— Борисоч… — забелькотів очунялий Науменко, але цієї миті вітер швиргонув йому в очі жменю дрібного снігового борошна, й він машинально відвернувся.

І побачив Христину.

Мертвотно бліда, в патьоках темної крові, вона стояла за якихось п’ять кроків. Завірюха біснувалася між ними білою мережаною фіранкою. Начальнику пожежної станції здалося, що дівчина намагається закричати, та лиш безпорадно відкриває рота. Зрозуміти, чи це справді так, чи річ у його перепудженій уяві, Науменко не встиг — із різким тріскотом електричного розряду площа занурилася в імлу.

Цієї миті обидві камери, що витріщалися на площу байдужим електронним поглядом, осліпли. Вони працювали й далі, та бачили саму лише чорну снігову пітьму.