Ілларіон Павлюк - Я бачу, вас цікавить пітьма

Але тінь раптом завмерла, так наче Науменко не міг второпати, куди іти. Зрештою, це не таке вже й неможливе з огляду на те, як майстерно той умів напиватися за першої-ліпшої нагоди. Щоправда, давно вже не помічали за ним… А що як та тінь не рухалася від самого початку? Субота пішов швидше, та за кілька секунд примарний силует раптом розчинився в білому нуртовищі, й він розгублено зупинився. «Може, дерево…» — подумав й став напружено згадувати, чи з того боку щось росте. Озирнувшись, побачив, що бригадир не зводить із нього очей, і поспішив назад. До речі, саме десь там, на розі адміністрації, ростуть ялинки.

— Дак а шо так довго? — спитався Субота, обдивляючись напис.

Літери були встановлені на сталевій конструкції приблизно метр заввишки, але зараз сніг майже цілком поховав її, і робітникам, щоб ті літери під’єднати, доводилося зариватися в кучугуру, наче двом песцям-переросткам.

— А погода яка! — змахнув руками бригадир. — І щиток у вас старий! Моя б воля, я б усе це відклав!

— У нас тут знаєш, чия воля. Мене оно з-за столу підняли, поняв, да? А чого? Бо Павло Борисович кої-кому не додзвонився. Сильно він таке не любить… А як він сказав щось здєлать, а ви взяли та й не змогли, — то це вже не просто «не любить», — і Субота зробив у повітрі пас, наче прикріпив до уявної шкали невидиму табличку. — Отут-о «не любить», осьде, вище, «ненавидить», далі, сука, «чистий сказ»… Потім довго нічого нема, поняв? І отам наверху — те, шо з ним буде, якщо ця фігня зараз не заработа!

Тут Субота мимоволі лигнув і замислився.

— Онде ваш Захар! — сказав раптом бригадир і показав на самотню постать, що виринула з темряви найближчого провулку в холодне світло ліхтарів.

Захару Науменкові було близько п’ятдесяти. Лице казкового Іванка-дурника неймовірним чином поєднувалося в ньому з могутньою атлетичною статурою. Десь так само вживалися неабияка фізична сила і тихий, вічно невпевнений голос. Науменко майже бігцем наближався до крана, весь час неспокійно оглядаючи площу, наче щось шукав. Товсті квадратні лінзи його окулярів заліпив сніг, і він на ходу протирав їх пальцями, не перестаючи озиратися.

— Захар! — заревів Субота. — Ти чого трубку не береш?!

— А шо таке? — захеканий Науменко неуважно поплескав себе по кишенях і знову завертів головою.

— Гівно рідке! Їв таке? Тупогуб додзвониться не може! Мене з-за столу витягнув.

— Йо-ке-ле-мене! — Науменко здивовано подивився на допотопну «нокію», що її допіру витягнув із кишені. — Сів, кажись. На морозі так рєзко сідає…

— Рєзко сідає в нього! А я рєзко піднявся з тьощиного дня народження й побіг Захара шукать!

— То він не тут? — Науменко знову повертів головою. — Ну… Павло Борисович.

— Якби він був тут, ми б уже до твоєї довбешки проводи підключали, я тобі точно кажу! А так — тільки до буков, бачиш? На, сам йому об’ясняй! Він так кричить, аж у мене зуби болять.

— Непрактичні шкарбани, — заздро сказав Науменко, глянувши на замшеві черевики дільничного. — Не для нашого снігу…

Він узяв його лопухоподібний смартфон і нерішуче здійняв пальця над прізвищем мера в переліку дзвінків. Але натиснути не наважувався. Враз вітер геть ущух, і те, що через площу до них брела самотня постать, стало очевидно для всіх.

— Хто це ще… — ні до кого не звертаючись пробурмотів Захар і короткозоро примружився.

Віхола здійнялася знову, цілком огорнувши далеку тінь сніговим серпанком, але дільничний і пожежник продовжували невідривно вдивлятися крізь хурделицю. А коли вітер знову вщух, обидва здригнулися: засніжена фігура уже була за кілька кроків.

— Йо-майо! — скрикнув Науменко. — Арсен! Ти б хоч помахав здалеку!

— А ти кого ждеш? — понуро озвався Арсен.

Це був мускулястий хлопець із важким, наче вилитим із чавуну, поглядом. В опущених кутиках його очей ніби зачаївся невимовлений біль. І ще в них була глибина. Утім, аж ніяк не та поетична, яку знаходять у поглядах мислителів, ні. В Арсенових очах була ота бездонна порожнеча океанських западин — вбивча, густа пітьма. Кутики губ викривлені донизу в гримасі презирства до світу, а чорна щетина, що не зникала навіть у ті дні, коли він брав до рук станок для гоління, увиразнювала запалі щоки і робила зовнішність іще непривітнішою. Одначе багатьом дівчатам подобалося в ньому саме це — Арсен видавався небезпечним.

— Він, по ходу, Борисовича жде! — весело пояснив Субота. — Чуть у штани оце не наклав, поняв?

Дільничний реготнув, та Арсен перевів на нього погляд, і той одразу заткнувся й набурмосився.