Ілларіон Павлюк - Я бачу, вас цікавить пітьма

«Переноска, — подумав Андрюха. — Аліса завжди казала не «подовжувач», а «переноска»»…

Він устиг відчути, як упирається в Алісину потилицю штепсель, що опинився коло самого вузла. Двокрапка на годиннику блимнула ще раз, цифри змінилися на 00:00. «Магія чисел», — подумав Андрій, пригадавши дурацький Алісин вираз, що вона його повторювала завжди, коли бачила на годиннику однакові цифри.

— Магія чисел… — прошепотіла в його сні Аліса.

І ступнула з табуретки.

Андрій прокинувся, судомно вдихнувши, і підстрибнув, наче на нього хлюпнули ківш льодяної води. Чи, може, окропу. Якоїсь миті здавалося, що саме окропу.

— Усе добре? — збентежено запитав Харитон.

— Так… — відчужено мовив Андрій; він машинально нишпорив очима по торпеді, шукаючи годинник, але чомусь ніяк не натрапляв на нього. — Котра година?

— Четверта сорок чотири, — Харитон, не відриваючи погляду від дороги, тицьнув пальцем у три блакитні четвірки на дисплеї. — Магія чисел.

— Що? — Андрій вирячився на нього, не цілком розуміючи, як міг почути зараз Алісині слова.

— Так кажуть, — пояснив Харитон. — Якщо всі однакові…

Отже, він нічогенько собі поспав… Андрюха випростався, вмостившись зручніше, і втупився у вікно. Вони бадьоро мчали по неширокій дорозі, що прорізала собі шлях крізь розкидані то тут, то там по пагорбах посадки. Місяць висунув над обрієм свій круглий, немов розпарений у лазні, писок і безсоромно витріщався, наче шукав нагоди втрутитися в розмову. У темних плямах місячного диска Андрієві зазвичай вбачалося обличчя, сповнене, здавалось, мученицької задумливості. Але зараз на губах місяцевої пики цілком чітко вигравала неприємна придуркувата посмішка хамлюги. А мама казала, там Каїн убиває Авеля.

— На той бік чого ми їдемо? — запитав Андрій, просто щоб у пам’яті перестав безкінечно прокручуватися моторошний сон.

— Річки, — відповів Чоловік у Червоному. — А ви що подумали?

Андрій мовчки знизав плечима. Уперше в житті він поняття не мав, де перебуває. Навіть на вокзалі до пуття на табло не подивився: останньої секунди заплигнув у вагон, і ось тепер — хоч бери й питай, яка це область… Те саме, що й цікавитися, котрий зараз рік. Харитон подумає, що він сідав у потяг у смерть п’яний. Ні, не так, він подумає, що Андрюху завантажили в потяг.

«Ми маємо бути десь на півдні, — раптом збагнув Андрій. — Якщо у справі фігурує дівчинка з похорону, отже точно південь. Тільки снігу щось забагато…» Він подивився вдалечінь. Потім ледь пригнувся, щоб побачити темне небо — так, наче хотів прочитати в нім перші передвісники світанку. Але пітьма тільки щойно дібрала смаку.

— Знайомилися зі справою? — запитав Харитон. — Пам’ятаєте, що й до чого?

— Загалом… Серійні вбивства. І дитина зникла…

— Дитина, так… — Харитон чомусь гмикнув. — Думаєте, вона досі жива? Об’єктивно.

— Об’єктивно… — Андрій зітхнув. — А треба об’єктивно? Я вважаю, поки є бодай якийсь шанс, потрібно шукати.

— А він є?

— Не знайшли тіла, значить, рано опускати руки. Хіба ні?

Харитон зацікавлено подивився на нього.

— А ви молодець! — здавалося, він здивований. — Добре, якби там хоча б хтось вважав так само.

— І як же вважають там ?

— Скажемо так… — Харитон помовчав, намагаючись сформулювати. — Ви там непроханий гість. У найгіршому сенсі слова.

— Чекайте… Я вважав, мене запросили консультувати…

— Вас направили консультувати! А там сплять і бачать, щоб ви не доїхали. Такі умови задачі, дорогий Андрію Олександровичу: в одному крихітному містечку зашкалює щільність кістяків на квадратний метр шафи. І той, хто візьметься за ниточку, неодмінно розмотає весь клубок. Самі побачите. До речі, є й хороша новина, — Харитон хитро всміхнувся. — Найближчої суботи місцевий дільничний… А його прізвище за дивним збігом саме Субота…

— Це ж треба! — усміхнувся Андрій.

— Так ось, у суботу дільничний Субота візьметься за розум!

— Звучить як пророцтво.

— Я, між іншим, цілком серйозно! Він вирішить почати справжнє розслідування. Ось тут йому і придастеся ви!

— І чому ж це дільничний так вирішить?

— Зо страху.

— Що звільнять?

Харитон дістав пачку цигарок. Витягнувши одну зубами, жбурнув її на торпеду і прикурив, із-під лоба дивлячись на дорогу і притримуючи кермо ліктями. Андрій терпляче чекав. Нарешті, випустивши хмару диму, Харитон узявся за кермо і відповів: