Ілларіон Павлюк - Я бачу, вас цікавить пітьма

— Нічого ти не тямиш у психології найкращих подруг. Раз не казала, значить, завидний кавалер. А це значить, що то ніякий не Науменко — старий, лисий, бідний. Звідки в нього браслет, сам подумай?

— Тоді не знаю… — Андрій закрив блокнот, важко відкинувся на ліжку і втупився в стелю. — Якби не дівчинка, я давно поїхав би звідси.

— Я тебе розумію, — прошепотіла Ксеня.

— Ти навіть не до кінця віриш, що ця дитина існує. Хіба ні?

Ксенія схилилася над ним, її волосся красиво відгородило їх від усього світу, наче балдахін.

— Я тебе розумію, тому що в мене теж була дитина, — сказала вона. — Давно. Ще до Арсена.

— Була?

— Хлопчик. Син. Порок серця.

— Господи… Скільки йому було?

Вона важко зітхнула і заплющила очі. А тоді балдахін волосся колихнувся, ковзнув Андрієві по обличчю, й Ксеня лягла поруч і теж втупилася в стелю.

— Мені сказали на пізньому терміні. Пропонували перервати вагітність. Так і казали — однак помре. А я не змогла аборт. У нього були пальчики. І війки. І він гикав у животику. Так лікар сказав… Коли народила, мені поклали його на груди, і я відчувала, як б’ється його серце. Він прожив шість хвилин. Шість хвилин я була мамою, а він — моїм сином.

Андрій оперся на лікоть. Вона відвернулася. Сльози котилися по її спокійному, навіть світлому обличчі.

— Я встигла його назвати, — ледь чутно прошепотіла вона. — Я хотіла, щоб вони написали його ім’я на бірці й наділи йому на ручку. Як усім дітям.

Він довго не наважувався порушити тиші, й вона запитала сама:

— Хочеш, скажу, як його звали?

— Скажи.

Вона сумно всміхнулася:

— Він був твій тезка. Мій маленький Андрійко.

Андрюха обняв її. Це єдине, що він міг зробити. Вона зарилася носом йому в шию. Андрій думав собі про життя завдовжки у шість хвилин, і про матір, яка вирішила, що не має права позбавляти навіть цього… Ксеня раптом легенько торкнула його в плече, перевернула на спину, і вони знову опинилися в облямівці запашних пасом її волосся. Він хотів було щось сказати, але її рука м’яко ковзнула йому під шию й Оксі поцілувала його так ніжно, як ніхто не цілував уже цілісіньку вічність.

Звір чекав, щоб погасло світло. Якщо подзвонити раніше, вони можуть піти вдвох. Йому потрібно, щоб вона тихесенько вислизнула з-під ковдри, покинувши його додивлятися сни, і пішла назустріч смерті.

Звір нервувався. Усе має бути невимушено. Звичайний дзвінок як на таку ніч. Він має сказати це швидко, по-діловому. Можливо, навіть нервово. Щоб їй не стрелило в голову запитувати, чому він дзвонить їй із таким проханням. Але щоб не сполохати. Не викликати підозр. Щоб вона думала тільки про те, як швидше вийти.

Звір обирав. Він може напасти раптово — так скрадає здобич леопард. Коли останні секунди її життя сповнить жахіття відчайдушної боротьби, в якій не судилося перемогти. Або ж — він може зустріти її, говорити з нею, насолоджуватися тим, що вона вже в його пазурах, але й сама цього не усвідомлює. І рішучого удару він завдасть тоді, коли прочитає в її очах панічне: «Це він!» О, це був непростий вибір, але який же запаморочливо солодкий був кожен варіант.

Звір насолоджувався засмаком. Уявляв, як відчинить морозилку свого, на позір, звичайного холодильника і висуне верхню шухляду. Як витягне паковання із замороженими овочами, і перед його очима постане колекція жіночих рук. Як шкода, що він не може додати до них Христининих. Як шкода, що він не придумав, як непомітно їх запопасти, поки вона була під снігом. Але нічого страшного. Сьогодні він зможе поповнити колекцію двома напрочуд красивими жіночими кистями. Можливо, найкращими з усіх.

Нарешті вікна погасли. Він вичекав болісні сорок хвилин, перш ніж дістав телефон.

Хто його знає, що було б, якби від дзвінка прокинулася саме Ксеня. Мабуть, усе через те, що, коли вже збиралися спати, вони ще багато разів помінялися в ліжку місцями, аж нарешті, втомлені, поснули, не надто замислюючись, хто з якого боку. І її сумочка опинилася на тумбочці поряд з Андрієм. А може, в усьому винен місяць, який мав свої плани щодо цієї ночі…

Хай там як, але огидне дзижчання вібродзвінка вицупило Андрія з лапищ глибокого сну. Він сів у ліжку, силкуючись уторопати, де він і чому прокинувся. Хтось спав поруч. Спершу в Андрієвій голові промайнуло ім’я Аліса, а тоді він пригадав.

Дзвонили довго, наполегливо. Він делікатно спробував розбудити її, та Оксі лише смикнула плечем і перевернулася на інший бік.

Андрій увімкнув настільну лампу. Накинув на неї рушник, щоб приглушити світло. Дзвонить перестали. Він знайшов на підлозі свої зіжмакані джинси й охайно склав. Аж раптом згадав про зім’ятий аркуш із течки. Певно, варто було просто вийняти його з кишені й покласти в папку, та Андрій не втримався. Обережно розгорнув його, сів за порожній стіл і почав читати з того місця, на якому зупинився.