Ілларіон Павлюк - Я бачу, вас цікавить пітьма

— Це не твоє діло. Усе слід зробити швидко: найпізніше — за тиждень.

— Гівно якесь… І при чому ж тут справедливість?

— При чому справедливість? — Чоловік у Червоному нахилився до нього, немов намірився у щось утаємничити. — Не заперечуєш, якщо почну здалеку? Із твоєї дружини, яка тебе зраджує. Не замислювався, чому вона так чинить? І все ж вона має на це цілком конкретну причину…

— Андрій?

В одвірку стояла Ксенія. Шия знову обв’язана хустиною, яка тепер скидалася радше на ганчірку. Він механічно зіжмакав аркуш і запхнув у кишеню.

— Що ти тут робиш?

— Прийшла вибачитися… — стиха мовила вона. — Не треба було цього робити з Суботою. Я просто страшенно перелякалася. І він збирався нашкодити моєму чоловікові…

«Вона ще не заходила додому, — подумав він і спробував уявити, що буде, коли Ксенія переступить поріг. — Господи, що я накоїв…»

— Ти любиш його?

Ця фраза зірвалася з його вуст мимоволі. Та, здається, Ксеня не здивувалася.

— Арсена? Ні. Іноді мені здається, що навіть ненавиджу. Але це не дає права смердючому дільничному вибивати з нього якісь там зізнання. Це мій чоловік. Мій годувальник, моя охорона. І найголовніше… Я й справді не вважаю, що це він.

Андрій підійшов до неї ближче, не знаючи, що сказати. Ксеня розв’язала вузол на хустинці й зняла її.

— Я ж таки правду казала. Це не він мене душив.

— А хто? — улягаючи якомусь незрозумілому пориву, він підняв руки й обережно торкнувся пальцями до фіолетових басаманів на шиї.

Вона подалася вперед, дивлячись на нього знизу вгору, і так вийшло, начебто він тримає в долонях її лице. І через це Ксеня видалася йому геть крихітною. Геть беззахисною.

— Я погано пам’ятаю. Арсен теж весь час запитував, але в мене все перемішалося в голові. Травма. Він же душив, усе-таки… Та головне, він був у масці. Страшна така маска… — вона на мить замовкла, добираючи слів. — З намальованим обличчям.

Місяць височів над селищем — наче гігант схилив свій бездушний лик, намірившись потамувати спрагу кимсь із мешканців. Тіні вже не біснувалися внизу, собаки перестали тремтіти з жаху, а жителі — кидатися одне на одного. Тіні наколобродили достатньо, і тепер місяць міг спокійнісінько милуватися наслідками. І безсоромністю інших, що не захотіли зізнатися навіть собі. Місяць насолоджувався брехнею — тієї ночі вона лилася звідусіль. Брехні точилися з багатослівних виправдань, але ще сильніше брехнею було просочене мовчання.

Андрій не міг розповісти їй.

Те, що він скоїв, висіло перед очима нав’язливим видінням, пекло зсередини, вібрувало під язиком, рвалося назовні болісними ривками, змушуючи замовкати на півслові і відводити очі. Мабуть, саме тому так важило сказати їй, що Арсен не вбивця. Пояснити, як збагнув це він сам, коли знайшов у Біблії зашифровані підказки. Виправдати бодай посмертно.

Вона не хотіла говорити про Арсена. Тієї ночі їй не хотілося про нього й згадувати. Перед очима Оксі миготів її власний жахливий спогад, і вона теж не могла розповісти. Бо тоді вбивця викрутиться. А вона має помститися за Христину.

— Убивця не любив Христину, — пояснив Андрій. — У них точно не було звичних романтичних стосунків. Бачиш, він ніби докоряє, що вона занадто багатьом роздала свою прихильність, але тільки не йому. А він присилував її до чогось і волів більшого…

Вони сиділи на охайно застеленому ліжку. Він тримав у руках блокнот і тицяв олівцем то у виписані цитати, то в намальований кубик на пальці неживої руки. Оксі майже не слухала.

Їй хотілося, щоб він обняв її.

— А ти б хотів дітей? — раптом спитала вона, і це було так несподівано, що Андрій зовсім розгубився.

— З тобою?

Вона довго заливчасто реготала, і він почувався дурнувато.

— Давай повернемося до людини в масці, — попросив Андрій. — Я шукаю його від самого Києва. Пам’ятаєш хоча б щось? Де це було? Він напав на тебе?

Вона заперечно хитнула головою:

— Узагалі нічого. Наче цілі пів дня із пам’яті викреслені. Ані де, ані як… Пам’ятаю, він високий був. Кремезний такий.

— Як Науменко?

— Можливо… — Ксенія замислилася.

— Ти розумієш, що із трьох тепер підходить лише він? Христина прийняла браслет, отже, не виключала чогось.

— Прийняла, бо золотий, — Ксеня хитро посміхнулася, і хто його знає, жартує вона чи й справді так вважає.

— Але носити не стала, — вів далі Андрій. — Щоб не давати йому приводу вважати, наче між ними щось може бути. От лише дивно, що вона нічого не розповідала…