Ілларіон Павлюк - Я бачу, вас цікавить пітьма

«Скриня Пандори », — подумав Андрій і взявся шукати, чим би його віддерти прибите чоботарськими цвяхами віко. Знайшов тільки ключ від номера, тож промордувався хвилин зо двадцять, аж нарешті фанерна покришка наїжачилася гнутими цвяхами і впала на підлогу.

Усередині лежала Біблія.

Андрій ураз немов опритомнів, вийняв із наплічника свій блокнот і знайшов малюнок руки з гральною кісточкою на пальці.

П’ять крапок, чотири, дві. П’ятірка і двійка мали бути на протилежних гранях, — отже, в одній цифрі помилка. Варіантів не так уже й багато… Якщо пальці складені у вигляді християнського жесту благословення, то йому точно потрібне саме Євангеліє. Тепер лише перевірити, чи є бодай в одному з них п’ятий розділ, вірш сорок другий. А тоді знайти і правильний варіант також…

Він нетерпляче витягнув Біблію зі скрині, намірившись негайно взятися до справи. І здивовано витріщився на те, що було під книгою.

На дні лежали шість ключів із готельними брелоками, на яких білим були виведені номери від одного до шести. Під ними лежала записка цілком у стилі Дори — «Краще не відчиняйте» .

Оксі прибігла в медпункт. Замість п’ятнадцяти хвилин минули всі сорок, але Євген Павлович не ображався — все найгірше однак уже позаду. Вона допомогла з перев’язкою, й останній пацієнт уже пішов. Лізу лікар теж відпустив і лишився чергувати замість неї. Оксі помила руки і пішла вдягатися.

— Оксі, — раптом гукнув її лікар. — Я без задньої думки… Скажу, як є… Сьогодні дивна ніч. Навіть страшна. Може, магнітні бурі, може, ще щось… Ти й сама бачиш. Таке враження, наче мало не кожен скоїв сьогодні щось жахливе.

«Кожен»… — майнуло у Ксенії в голові, і їй мимоволі пригадався порожній погляд мертвих очей секретарки Міли.

— А твій Арсен, скажемо відверто, і так неврівноважена людина… — вів далі Євген Павлович. — Ти той… Словом… У вас усе добре зараз? Він не має підстав розізлитися на тебе? Попередила, що тебе на виклик смикнули?

«Ні», — раптом зрозуміла вона.

— Він спить давно, — всміхнулася медсестра. — Інакше б уже обривав мені телефон.

— Просто… Дивися, можеш і тут лишитися. Однак тобі чергувати вранці. А хочеш — у мене квартира вільна. А я тут.

— Спасибі, звичайно… Але мій Арсен справді не такий страшний, як багато хто думає.

— Що ж, тобі видніше, — кивнув лікар. — Тобі видніше. Тільки, може, краще не спокушати… У нас за один вечір шість випадків сімейного насильства! Я ось, перед тим як ти прийшла, на ножове виїжджав… Слава Богу, поверхнева рана. А годину тому — не поверхнева. І теж — хто б таке подумав! Усе життя жінка бухгалтеркою пропрацювала. Аж тут — на тобі… Молоток для м’яса, — він зітхнув. — І Віталіка нашого — ні на місці, ні вдома. От балбес.

— Я все одно додому.

— Я проведу, — Євген Павлович пішов по пальто.

— Оце вже точно не варто! — гукнула Ксенія.

— Оксі! — голос його лунав строго, навіть по-батьківському. — Сьогодні труп знайшли на центральній площі. І той хлопець досі на волі.

— Відіб’юся, Паличу!

— Не вигадуй! — він рішуче застібнув пальто.

— Не варто. Справді.

— Я йду з тобою!

— Не треба, — вона всміхнулася. — Будь ласка, не тисніть на мене.

— Не треба! — промовив Євген Павлович із мультяшною інтонацією, і стало зрозуміло, що це початок анекдоту. — Не тисніть на мене! — А-а-а! — він дуже натурально гукнув іншим голосом. — Балакуча клізма!

Ксеня всміхнулася.

— Якщо Арсен зателефонує… Скажіть, що ви мене на виклик відправили, — попросила медсестра. — І що я телефон в ординаторській забула. Добре?

— То ти не…

— Я до подруги піду. Ви ж самі сказали.

— Добре, — з готовністю кивнув лікар. — Якщо подзвонить, то ти на виклику. Не хвилюйся!

— Дякую вам!

Оксі раптом ступила до лікаря й поцілувала його в щоку. І вийшла в ніч — туди, куди знала лише вона сама.

Звір узяв її слід легко і невимушено. Так іде за оленем вожак вовчої зграї. Так лис чує під снігом польову мишу. Звір ішов за нею від самого медпункту, дотримуючись такої відстані, що дівочий силует майже розчинився в нічній пітьмі, але ні на мить не втратив її з поля зору. Можливо, якби вона і справді боялася й озиралась, то мала б шанс помітити темну постать позаду. Але Ксеня була переконана, що вбивця спить у кріслі дільничного поліцейського, і розбудить його лише спраглий розплати натовп.

Єдина причина, через яку вона йшла не додому — їй потрібен був той, хто завтра на повен голос поставить під сумнів винуватість поліцейського. Той, хто досить уважний, щоб знайти якусь її помилку. А в тому, що вона могла помилитися, Ксеня була практично впевнена. Вона занадто поспішала.