Ілларіон Павлюк - Я бачу, вас цікавить пітьма

— Алло!

— Оксі, чому трубку не береш?

— Не почула, мабуть, Євгене Павлович…

— Шість разів набирав тебе! Шість!

— Так не моя ж зміна… Щось сталося?

— Кінець світу — ось що сталося! Бігом у медпункт! Я на виклик!

— Так Лізка ж сьогодні, чи хто…

— Лізці теж ніколи вгору глянути! Оксі, ти негайно потрібна тут!

— Дайте мені хоча б п’ятнадцять хвилин, добре?

— Постарайся швидше. Селище здуріло!

Селище здуріло.

Ніхто не хотів того, що сталося. Ні Міла, що встигла вибігти на сусідів крик і побачити, як здіймається й знову опускається молоток для м’яса. Ні Андрій, що спритно підняв пістолет і ще не усвідомлював, що скоїться за секунду. Ні Захар, що відігнав у гараж єдиний шанс на порятунок усього селища.

Навіть пожежник, що стрибнув із п’ятого поверху, навіть він прагнув геть не того, що зрештою відбулося. Він уявляв собі розкішну панахиду і скупі сльози друзів. І Мілу, що так грубо його відшила, як вона шепоче в узголів’ї труни: «Ох, це все через мене, яка ж я дурна!». Насправді ж було так: Міла того вечора не змогла додзвонитися ні до лікаря (його телефон весь час був зайнятий), ні до поліцейського Суботи (той просто не відповідав), і в шоку бігла по допомогу. Дівчина саме повернула з-за рогу, як побачила під ногами щось темне. Швидко зорієнтувавшись, вона переплигнула через перешкоду, але мороз уже прихопив розквецяну ротором снігову лемішку, п’ятки дівчини подалися вперед, і Міла гепнулася на дупу, втрапивши рукою у щось холодне і слизьке. Зрештою її посмертними словами над мертвим залицяльником були аж ніяк не: «Ох, це все через мене», — а: «От же ж гівно собаче!». Хоча заради справедливості варто визнати: тієї миті вона не усвідомлювала, що каже це про мозок передчасно померлого.

Оксі теж не хотіла.

У фотостудії пахло розігрітою технікою. Горіли зловісні червоні лампи, покликані привабити сюди людей, що зійдуться нині на заклик мера і не знайдуть дільничного в його кабінеті. Решта теж було готове. Останній штрих — власне дільничний. Ксенія саме поставила крісло з заснулим Віталіком Суботою навпроти відчинених дверей. Просто через коридор — розчахнуті двері фотостудії. Щоб Субота часом не випав із крісла, вона прив’язала поліцейського до спинки його ж власним паском від штанів і тепер намірилася з розбігу проштовхнути крісло через обидва пороги. Та раптом голосно клацнув замок — хтось відчинив вхідні двері.

Ксеня здригнулася й завмерла. Промайнула думка, що гіршого моменту й не придумати. Пояснити, чому в кріслі спить зв’язаний поліцейський, і що коїться навпроти вона точно не зможе. Але черниця над її вухом встигла прошепотіти: «Ти не ввійдеш», і Ксеня, синхронно виплюнула те саме і вискочила у вузький коридор.

Найімовірніше, їй би вдалося переконати Мілу, що дільничного немає й вона сама його шукає. Зрештою, вона встигла залишити ту просто у дверях. Але за пів секунди до того, як Оксі витурила її за двері, Міла встигла помітити темну постать, що дуже нагадувала дільничного в його улюбленому кріслі.

— Це терміново! — вигукнула вона. — Впусти! Там людину вбили!

Усе, що хотіла Міла, — поговорити з Суботою. Усе, що хотіла Ксенія, — не дати їй увійти. Навряд чи у цьому був сенс, адже пояснити свою поведінку вона б просто не змогла. Але тієї секунди обидві дівчини зосередилися на боротьбі за дверний отвір.

Урешті Ксеня пронизливо верескнула і щосили штурхнула секретарку в груди. У місячному світлі зблиснула свіжа шкірочка льоду, і Міла не так ступила. Її підошва по-зрадницькому ковзнула вперед, дівчина змахнула руками й звалилася навзнак просто на бетонний ґанок. Її ноги неприємно засіпалися, а за якусь мить уже колишня секретарка селищного голови витріщалася в темне небо моторошним скляним поглядом.

Коротко скрикнувши, Ксенія затисла собі рота, щоб не заверещати. За її спиною із тіні виступила черниця.

«Воно й на краще», — прошепотіла вона, і на блідих вустах заграла усмішка.

— Воно й на краще, — видихнула Ксеня, й сама не зрозуміла, чому таке сказала.

Та вже за секунду це стало очевидним: тепер Субота точно не відкрутиться. Тепер — точно.

Тим часом Андрій застиг коло письмового столу в своєму готельному номері. Перед ним стояла фанерна скриня для посилок, із тих, які відправляли ще за прадавніх часів і що хтозна-як тут опинилася. Згори замість адреси кульковою ручкою було написано: «Надіюся, ви знайдете відповіді. Ваша Д.»