Ілларіон Павлюк - Я бачу, вас цікавить пітьма

— Тут повинен бути ключ від фотостудії… — пробурмотіла Оксі. — Ось він!

Не питаючи в себе, як вона це визначила, дівчина переможно підвела догори стиснутий кулак. Тоді швидко підійшла до Суботи і штовхнула його крісло сюди-туди, перевіряючи, чи справні коліщатка. Найскладніше буде перевезти через поріг. Але вона впорається. Сто відсотків, упорається. Несподіваний, лоскітний вогник азарту спалахнув у неї в грудях. Ксенія всміхнулася, обхопила руками шию дільничного і вмостилася верхи йому на коліна. Той кволо застогнав і повіки його засмикалися, наче він бачить сон.

Черниця стояла за спиною Ксенії — так близько, що майже торкалася підборіддям до її голови. Вона повільно роззявила рота і висолопила довгого, чорного, наче в трупа, язика. До аромату спецій, що повис у повітрі, домішався чіткий запах гнилих фруктів.

Улягаючи дивному потягові, Ксеня раптом ледь відкрила рота, висолопила язика і повільно провела по обличчю дільничного, від підборіддя до самого чола, наче насолоджувалася солонавим смаком його шкіри.

— Жертва перетворюється на мисливця… — прошепотіла медсестра, і сама здивувалася, звідки у неї в голові ця фраза.

— Алло, так.

— Жень, привіт.

— Привіт! Давай швидко, я просто по вуха зараз…

— Я тобі як мер дзвоню. У справі.

— Зрозумів. Що там скоїлося?

— Є думка, що Христину Рогач убив наш Віталік Субота. І її, і всіх. Ти зможеш це завтра підтвердити? Як лікар.

— Я фельдшер узагалі, а не експерт-патанатом…

— Подумай. Треба. Алло?

— Не зможу. Справді. Віталік іще ж і шульга, а тут явно справа ножем тицяли…

— Ти комусь про це казав?

— Що саме?

— Оце — про лівшу і ніж!

— Та коли тут комусь казати! Така божевільня…

— Добре. Тоді забудь про це, зрозумів?

— Що значить — забудь?

— Ти як мені зараз сказав? Що фельдшер, а не експерт. От і закрий рота, якщо не експерт! Ясно? Не можеш підтвердити — не заважай.

— Стоп-стоп-стоп… Я не… Алло! Алло!

Вівсянки — денні пташки. Вони не ширяють над нічними селищами. А тим більше — не залишаються зимувати там, де сніг укриває землю крижаним покровом. Та в небі над Буськовим Садом того вечора і досі літала непримітна пташка. Вона вперто опиралася сильним висхідним потокам, що прагнули занести її у височінь — туди, куди птахи відлітають, а люди, як ми пам’ятаємо, потрапляють . Якщо, звісно, заробили. Якщо заробили…

Непримітна пташка вівсянка не хотіла покидати свого пташеняти, аж поки нарешті побачить, що з ним усе добре.

Того вечора, залишаючись над проклятим селищем, вівсянка бачила і решту птахів — так чітко, наче вони й не марудилися у грузьких, прив’язаних до землі, тілах, а линули в нічному небі разом із нею.

Вона бачила жовтоногу зозулю, яка щосили намагалася втиснути велике шкіряне крісло, що в ньому спав дільничний Субота, у вузькі двері його кабінету. Багато птахів бояться зозуль, бо забарвленням і навіть манерою літати вони схожі на яструбів. Насправді ж, їхні крихітні кігті не здатні вбити іншої птахи, а дзьобом вони можуть, щонайбільше, розколоти панцир жука. А хоча… У певному сенсі зозулі, мабуть, небезпечніші й за яструбів.

Вівсянка бачила птаха, який дрімав у грудях селищного голови Павла Борисовича. До речі, якби ви спитали в нього самого, мер назвав би себе саме яструбом. Щонайменше, яструбом. Та насправді ж у грудях Павла Борисовича гороїжилася велика синиця. Ота симпатична пташка, грудки якої відливають золотом, а спів нагадує перегук срібних дзвоників. Саме та, що нападає на слабших пташок, розбиває дзьобом голову і випиває мозок. Саме та, що вишпортує на світло поснулих кажанів і легко вбиває безпомічних, щоб об’їсти з кісток ніжне м’ясо. І так, вони ще й трупами не гребують — ані синиці, ані Павло Борисович.

Вівсянка бачила і того, хто вмостився у кріслі дільничного поліцейського. Сам Віталік Субота уявляв себе вороном — мудрим птахом, що вміє чекати. Але вівсянка бачила індика — того, що злітає лише тоді, коли за ним женуться, й забуває партнерку тієї ж миті, як закінчує паруватися.

Єдине, чого вівсянка чомусь не бачила, — що за птах був високий чоловік, який брів зараз у бік центральної площі.

Вона літала над ним коло за колом, але не могла роздивитися. І тоді, долаючи висхідні потоки, полинула вниз. Вівсянка тріпотіла над самісінькою його головою, та однак нічого не могла розібрати. Аж ось високий чоловік почув шум крил і подивився вгору.