Ілларіон Павлюк - Я бачу, вас цікавить пітьма

Важко сказати, яким чином його думки від розкішних пахощів випічки в кухні перенеслися туди, де він люто тримає за волосся власну дружину й вигукує їй у лице, що втомився від нескінченних зрад. Можливо, спершу він замислився, котра зараз година, а тоді подумав, що на площі всі давно порозходилися, а в медпункті сьогодні чергує не Оксі. І що в медпункт теж сто разів уже можна було сходити, як треба… А може, він просто занадто довго вигодовував власний гнів телячим лівером. Байдуже. Головне, що в його скронях урешті щось вибухнуло, і тоді, оглянувши свій витвір поглядом митця, Арсен міцно стис руку в кулак і щосили опустив на пиріг.

Дубова стільниця здивовано загуділа, пиріг чвиркнув навсібіч ошматтям гарячого тіста і шоколадними бризками, а Арсен зціпив зуби так, аж занили ясна, й нутряно завив. Коли у двері подзвонили, він похмуро кивнув — наче відповідаючи власним думкам, — зняв із магнітного тримача улюбленого японського ножа і пішов відчиняти.

Тіні. Вони накривали собою засніжені вулиці, перехняблені паркани і хати, що куняли у глибині подвір’їв. Вони торкалися до стін, торсали ручки на дверях, мимохідь заглядали у вікна й пробігалися обличчями безжурних людей.

Селищному голові Павлові Борисовичу Тупогубу, що стояв коло відчиненого на другому поверсі вікна, здавалося наче на стінах будинків, які обступили площу, витанцьовують не тіні, а його власні чорні думки. Носаки дорогих туфель зависли над порожнечею, а навколо шиї обвивалася пружна, лискуча, наче змія, мотузка. Один її кінець був зав’язаний на кшталт ковбойських ласо точнісінько над коміром ідеально випрасуваної сорочки, а інший — надійно прив’язаний до батареї. Довжини мотузки мало якраз вистачити, щоб лаковані мерові туфлі зависли простісінько над парадними дверима будівлі адміністрації.

Павло Борисович не був Звіром і, як сам уважав, ніколи б у житті не вчинив такого мерзенного злочину, як ті, що їх коїв маніяк. І все ж, те, що Звіром виявилася саме ця людина… Може, він і не довіряв йому цілком, може, і не знав по-справжньому… Але точно вважав своїм… Близьким… Навіть рідним, хоча це слово ніколи і не викликало в Тупогуба якихось почуттів. Усе це спровокує розлючених мешканців скерувати їхній гнів і на нього також. Його розтопчуть. Чхати він хотів на докори сумління чи бруд незаслужених обвинувачень, але вони розтопчуть його у прямому сенсі. Розтерзають. Але спершу — відберуть і виваляють у лайні все, що він із такою любов’ю створював. Усе, за що жодне з них не додумалося йому подякувати. І найжахливіше — перед смертю він устигне відчути, що означає бути ніким — беззахисним, позбавленим влади, безборонним. Нікому не потрібним жебраком, як і всі вони.

Такі думки привели селищного голову спершу в його чудовий гараж, де наче в печері Аладдіна, було все, зокрема й міцна нейлонова мотузка на десять міліметрів у діаметрі. А тоді вже — сюди, на підвіконня його кабінету, де він так полюбляв курити люльку, милуючись центральною площею селища, для якого так багато зробив.

Сьогодні Павло Борисович чи то й справді відчув себе співучасником кривавих убивств, чи то усвідомив, що саме так вирішить розлючений натовп, коли столичний консультант укаже їм на справжнього вбивцю… Хай там як, він постановив собі не чекати, коли те саме зроблять інші люди, але вже брутально, без належної поваги і не давши йому навіть упорядкувати власні думки.

Чи був той, що називав себе Звіром, серед людей, на обличчя яких лягла тієї ночі місячна тінь? Ясна річ, був. Чи жадав він покути, помсти, або, може, — знемагав із ревнощів? Либонь таки, все водночас. Гріхи рідко ходять нарізно. І по-справжньому вовчі гріхи радше за все властиві найпаршивішим вівцям. Чи міг Звір міцно спати тієї миті, коли його наздогнала місячна тінь? Але ж усі мешканці Буськового Саду певним чином спали. Принаймні їхні очі точно були заплющені — бо як інакше можуть жити люди, оточені брудом та підлістю, й не збожеволіти! Але головне те, що місячна тінь принесла нині Звірові напрочуд чітку і страшну думку — сьогодні він уб’є знову.

Ім’я своєї жертви він знав давно, а місячна тінь усього лише сказала йому, що час настав.

Оксі.

Оксі постукала в кабінет Павла Борисовича і прочинила двері.

— Можна?

Із дверей несподівано війнуло холодом. В адміністрації не мало бути ні душі, але у трьох високих вікнах над головним входом світилося, й вона піднялася.