Ілларіон Павлюк - Я бачу, вас цікавить пітьма

— Він часто тут буває?

— Завжди, коли приходить. Мінімум по годині сидить. Квіти поливає. А буває, що зрізає свої нігті й сидить з пальцями в землі. Отак би й прибила, чесне слово…

Останню фразу вона процідила крізь зуби.

— А ти нічого незвичного не знаходила, коли прибирала?

— Наркотіки? — жінка схвильовано вхопила мера за рукав, наче він міг утекти.

— Та при чому тут це! Просто щось… Не знаю навіть… — мер замислився. — Він нащось брав у мене в гаражі креозот. Не знаєш, нащо?

— Та хто ж його знає. А по роботі йому не могло знадобитися?

— Я теж про це подумав, просто… — Павло Борисович пожував губи. — Не має значення. Я огляну тут усе, якщо ти не заперечуєш.

Вона не заперечувала. Павло Борисович причинив за собою двері, щоб сморід дошкуляв не так сильно. У кімнаті був ідеальний порядок. Складалося враження, що тут і справді нічого не змінилося. Павло Борисович не знав, що саме шукає. У голові крутилась якась невиразна думка, але поки що вона була занадто розмита, щоб її вхопити. Подумав, що добре було б попорпатися в його комп’ютері чи планшеті, але в кімнаті нічого такого не було. Був, до речі, старий відеомагнітофон. Тепер уже справжня древність. Не те що колись…

Павло Борисович провів пальцем по корінчиках відеокасет. Пройшовся вздовж шафи з ідеально рівними шерегами солдатиків на полиці. Вдивився в назви книжок, зупинився навпроти столу.

Аж раптом побачив. Серце лунко йойкнуло, і він уперше збагнув, як же сподівався нічого не знайти. Це була невелика книженція в яскравій паперовій палітурці, як оті, що їх продають на вокзалах і автостанціях. А ще їх розносять по купе глухонімі продавці. Чомусь завжди саме глухонімі…

— Олю! — гукнув мер. — Оль!

Двері відчинилися з різким стуком — вона врізалася в них колесом інвалідного крісла.

— Щось знайшов? — вона стривожено подалася вперед.

— Послухай… Він має почуття гумору? — запитав він, гортаючи книжку.

— Що?

— Почуття гумору, — повторив Павло Борисович. — Як думаєш, у твого сина воно є?

— Поняття не маю, — вона скривилася. — Для чоловіка це точно не головне.

— Воно або є, або ні, — наполягав мер.

— Мені оце тільки шуткувать! — вона розчаровано заходилася розвертати крісло. — Я вже подумала, ти наркотіки знайшов…

Павло Борисович зітхнув, неуважно гортаючи сторінки. Його лице чомусь поблякло і враз наче постаріло років на десять.

Щось зашкварчало в кухні.

— Твоя урина, — сказав він, не підводячи погляду.

Жінка зойкнула, облишила спроби розвернути крісло, скочила й побігла в кухню, хльостко стукаючи п’ятками по підлозі.

— Та матері ж твоїй, га! — спересердя вигукнула вона. — Сциклі википіли!

Цілком поглинутий книжкою, Павло Борисович навіть не всміхнувся. У самій книженції, очевидно, не було нічого незвичного. Мабуть, повертівши в руках, мер поклав би її на місце й забув.

Якби не особливі примітки друкованими літерами на полях. «Це не смішно», «Викликає усмішку», «Давній жарт, не використовувати» — ішлося в них. І тільки одна ремарка була написана не простим олівцем, а червоним.

«Христина сміялася».

Площа шепотіла. Гомоніла, перезиралася, зойкала і хитала головою. Андрій мав слушність: ярмарок не згорнули, але принаймні виступ ансамблю скасували. Та й торгівля точилася наче сама по собі: як тло для переляканого шепотіння, боязких припущень і свіжих чуток, що народжувалися в купках людей.

Від сонячного, сповненого відблисків ранку не лишилося й сліду. Десь над білим запиналом непрозорого, матового неба невидиме сонце ліниво сягнуло найвищої нині точки і вже передчувало майбутній шлях до обрію.

Великий оранжевий ротор покинули на краю спорожнілої площі, і кров застигла на ножах бордовим бісером. Жінки в помаранчевих жилетах уже кинулися відчищати ґанок поліційного відділку, що здалеку мав такий вигляд, наче його закидали фаршем. Кожен, хто перебував на площі, щокілька секунд упівока глипав у той бік. У повітрі зависло в’язке, аж відчутне на дотик, очікування біди.

Субота теж відчував її — біду. Як пес відчуває наближення землетрусу, коли за лічені хвилі до перших поштовхів нахиляє морду до землі й тоскно виє. Субота не вив, але метався відділком наче кліткою — він то кидався до ноутбука із записами, якого туди приніс, то відбігав до вікна, ніби йому бракувало повітря, то сідав, то знову підривався. Його щурячі очка блистіли від збудження й страху, а м’ясисті долоні були холодні й мокрі від хвилювання. Якби Субота мав хвоста, він підтиснув би його під саме черево. Біда була вже поруч. Адже коли ваш старий спанієль зачинає вити і дрижати всім тілом, отже, землетрус уже так близько, що нічого не можна встигнути — хіба що схопити в оберемок дитину й кинутися вниз сходами, рахуючи прогони…