Ілларіон Павлюк - Я бачу, вас цікавить пітьма

— Заткнися!

— А ти думала, ніхто не знає, Ксюшечка? — єхидно запитав дільничний. — Думала, йому просто так усе з рук сходить?

— Не слухай його! — рубонула Ксенія, обернувшись до Андрія. — Він усіх з гівном змішає, щоб на нього не подумали!

— Ти больна чи шо! — образився Субота. — Я ж правду сказав.

Тоді Оксі рвучко підсунула до себе течку і висмикнула за кутик якесь фото.

— Ось! Це Люда Карпенко! Нащо ти фотографував її труп?

— Ти не слухала мене чи шо! — обурився поліцейський. — Я пів часа розказував — у цій папці є все! Увесь розклад! Шо було, шо буде, чим серце вспокоїцця! Я теж значала думав був, шо хтось підкидає чи в такому дусі. От тільки ця папка в мене все времня у сейфі.

— Віталік, — серйозно мовив Андрій. — Ну такого ж не буває.

— Не буває?! Ладно! Осьо!

Він недовго попорпався в течці й ляснув об стіл кольоровою світлиною.

— Нате! Откуда це, по-вашому, якщо її тіки знайшли?

На фото на снігу просто біля ковша ротора лежала верхня половина спотвореного Христининого тіла.

Оксі закашлялася й зігнулася навпіл, затуливши рукою рота.

— Тіки не на пол! — вигукнув Субота. — Не тре’ на пол, Оксі!

— Відро… — крізь зціплені зуби сказала Ксеня, і він рвонув до вбиральні.

Вона вмить випрямилася, вхопила Андрія за рукав і зашепотіла на вухо:

— Це він! Він сфоткав Христину, а тоді зайшов у студію навпроти і роздрукував! П’ять хвилин часу! Може, й сам не усвідомлює! Може, в нього й справді дві особистості!

Повернувся Віталік із відром, і Ксеня вмить замовкла. Вона дуже правдоподібно ковтала слину і важко дихала.

— Мені вже краще… — прошепотіла вона. — Ти все-таки придурок…

— Я просто доказати вам хотів! — пояснив дільничний, і на його вустах заграла недоречна посмішка.

— Що пропонуєш робити? — запитав Андрій.

— Тут нема шо думать — треба Арсена брать. Він сильний, гад. А нам же тре’ його прижать — шоб признався. Поняв?

Ксеня випросталася, намірившись щось сказати, але Андрій м’яко поклав долоню на її зап’ясток і легенько стиснув.

— Що? Тобі знову погано? — і підморгнув так, щоб бачила тільки вона.

— Є трохи… — Оксі повільно кивнула.

— Відро ближче підсунь! — запереживав Субота.

Андрій обернувся до дільничного:

— Чуєш, а чому в чарівній папці немає фоток, як маніяк убиває жертву? Ну, щоб точно все знати? Або ж так щиросердне зізнання… Чому всі справи тут — незавершені? Якщо тека знає все наперед…

— Ось! — Субота засяяв і сів коло столу навпроти них. — У папці — начало! А довести до ума должин я, поняв? Це іспитаніє. Власть! А ти докажи, шо достойний!

— Он воно як… — промовив Андрій, і вони з Оксі перезирнулися.

— Ходімо обідати, — запропонувала раптом вона. — Заодно голови провітримо.

— Тіки табельне оддайте, — буркнув Субота.

Андрюха віддав йому пістолета і вийшов перший. Щойно за ним зачинилися двері, Ксюха, покинувши вовтузитися із застібкою, підскочила до Суботи:

— Що ти пообіцяв за те, що в тебе заберуть папку? — зашипіла вона.

— Гоніш чи шо… — Субота вкрай непереконливо показав здивування. — Хто пообіщав?

— Нє-нє, Віталічок, збрехати не вийде! — Ксенія вчепилася рукою йому в рукав. — Раз вона була не в тебе, значить, ти бачився з ним!

— Да з ким, Оксі… — поліцейський смикнув рукою, щоб випручатися. — Здуріла!

Він ступнув до дверей, але вона загородила йому дорогу.

— Що ти зробив для Чоловіка в Червоному?! — вона наблизила до нього обличчя, і її очі зблиснули дивним вогником. — Що це була за послуга ?

— Послуга дуже проста, — сказав Чоловік у Червоному, зацікавлено гортаючи матеріали картонної теки. — Вона не забере у вас більше, ніж пів години.

Вони сиділи в порожньому «Мінотаврі» — вже брудному, хоч не було ще й дванадцятої. Селище ледве встигло вкутатися в тонку ковдру грудневого снігу, що не сягав і щиколотки, але денне світло вже набуло характерної зимової прозорості й надавало всім без винятку обличчям аристократичної блідості.

— І я більше це не побачу? — запитав Субота, гидливо кивнувши на течку, й мимоволі озирнувся, наче хтось міг підслуховувати.

— Скажімо так, тепер це буде не ваш клопіт, Віталію Сергійовичу, — відповів Чоловік у Червоному і закурив. — Зрештою, ви ж правильно вчинили.

— Ви так думаєте? — зрадів Субота.

— А ви хіба вважаєте інакше? — здивувався Чоловік у Червоному. — Хіба ви мали якусь іншу мету, крім того, щоб допомогти? Хіба люди не самі хотіли віддячити вам за допомогу?