Ілларіон Павлюк - Я бачу, вас цікавить пітьма

— Ну, да… — невпевнено кивнув Субота.

Він ніяк не міг повірити, що Чоловік у Червоному не жартує.

— А хіба отой жирний власник ательє — хіба він не міг спершу прийти до вас і просто поговорити?

— От іминно! — палко погодився Субота.

— Хіба він не розумів, що з вами станеться, якщо фото побачить Арсен? Усі знають, на що здатен Арсен.

— Сто процентів понімав!

— А що має вчинити той, кого збираються вбити? Просто собі дивитися на вбивцю? Адже вбивця теж поки що нікого не вбив, правильно? Отож, опиратися — аморально. Чекай, поки вб’ють, а вже тоді — захищайся!

— Отлічно сказали! — засяяв Субота. — А якби я позволив йому віднести фотографії — все! У луччому случаї, ввечері я застрелив би з табельного оружія того ж таки Арсена, а тоді доказував, що він мене з вікна хотів викинути, а не просто поговорити!

— Усе так і є, Віталію Сергійовичу. Все правильно. І не факт, що довели б.

Чоловік у Червоному схвально всміхнувся, закрив теку й акуратно зав’язав шнурки на якийсь вигадливий вузол, що Субота ще такого ніколи не бачив.

— А тепер офіційно. Ви маєте попросити, щоб я забрав у вас оцю теку.

— Дак начебто ж договорилися, — не второпав Субота.

— Безумовно. Просто настав час оформити наші відносини, так би мовити. Скарги, рекламації, повернення й обмін — усе це буде неможливе. Подумайте востаннє і, якщо готові, — кажіть.

Субота замислився, він і справді все зважував. Іще пів року тому нізащо не віддав би теку. Вона була більше, ніж скарб. Вона була його сенсом. Що й казати, без неї Суботу ще влітку з вікна власної квартири пожбурив би Арсен… Він відкопував теку десь раз на місяць, щоб звично тримати у своїх руках усі нитки, а потім знову ховав. Ясна річ, напивався він у такі дні до чортиків, щоб забутися у в’язкому сні без сновидінь, черниць і запахів куркуми. У такий спосіб він мав змогу й надалі мати владу над папкою, а вона над ним — уже ні.

Та останні дні почало відбуватися щось дивне.

Позавчора вранці він відчинив двері до кабінету й остовпів. Картонна тека лежала посеред столу. Востаннє Субота закопав її ще в жовтні — і, цілком точно, весь цей час навіть не наближався до того місця. Сьогодні ж папка не просто розчепірилася в нього на столі: вона безсоромно виставила на огляд оте саме фото — дільничний душить товстуна на підлозі фотостудії.

«Хтось її відкопав», — подумав він і тяжко лигнув, тому що слово «хтось» у його голові пролунало вкрай непереконливо. Відколи помер товстун із фотостудії, Субота став єдиним власником ключа від головного входу. Подумавши це, він прожогом кинувся до задніх дверей, та вони, як і належить, були зсередини замкнені на засувку.

Поліцейського обдало потом. Субота втер чоло долонею й зауважив, що руки в нього тремтять наче в пропасниці. Він знає, що сталося. Давно вже слід було зізнатися собі в цьому — він чудово знає, що ніхто й ніколи не підкладав йому в папку нових фотографій. Ніхто не діставав теку із сейфа, щоб викласти на столі спеціально до приходу дільничного. Давно слід було сказати собі правду.

«Вона сама», — прошепотів Субота і тяжко ковтнув. Він сховав злощасну світлину під самий спід, поклав папку в коробку і знову закопав. Цього разу в іншому місці — в самому кутку, за гаражем, так наче це щось змінювало.

Наступного дня перше, що побачив Субота, коли увійшов у кабінет, була розгорнута папка на робочому столі. Згори лежала фотографія, на якій він душив шнуром жирного власника фотостудії, а той висолопив із рота фіолетового язика, здоровецького, наче в собаки.

— Там підождіть! — перелякано верескнув дільничний, тому що прийшов не сам, і двоє відвідувачів мало не впхнулися в кабінет.

Субота грюкнув дверима й кинувся до течки. Перш ніж сховати її в сейф, він причинив вікно, схопив горішнє фото і дістав запальничку. Біс його знає, на чому воно було роздруковане, та хоч скільки язичок полум’я облизував краєчок знімка, той лише ледь пожовтів — і все.

— Дідько! — лайнувся Субота, обпікшись об металевий верх запальнички.

Він схопився обома руками за фото, рвонув його в різні боки, та з таким самим успіхом можна було рвати руками лист пластику. Після кількох спроб Субота порізав шкіру на згині пальця, й на цьому вирішив облишити. Він замкнув теку в сейф, та навіть після цього волів говорити з відвідувачами не в кабінеті.

Течку він закопав пізно ввечері при місячному світлі. Подумав собі, що непогано було б прочитати над могильником якусь молитву, раз уже кояться такі дивні речі, та тієї миті усвідомив, що не знає жодної. Якісь рядки все-таки вертілися на язиці, тож Субота невпевнено пробурмотів: «Отче-єси, лети на небеси», і для певності поплював через ліве плече.