Ілларіон Павлюк - Я бачу, вас цікавить пітьма

Вони обидва опинилися на освітленій сцені досить великої актової зали, й у відблисках ліхтарів було видно, що принишкла зала напхом напхана людьми…

Мер відступив у тінь, покинувши Андрія у плямі світла — перед пітьмою, що дихала, очікувала, шепотіла. Прикривши очі рукою, він вдивлявся в морок, намагаючись роздивитися присутніх, але видні були самі лише силуети і те, як поблискують у темряві десятки запитливих очей.

Хтось встромив йому в руку мікрофон. Здається, це була секретарка Міла.

— Доброго дня… — невпевнено розпочав він, і тиша стала гробовою.

Він прокашлявся, міркуючи, з чого почати. Пауза затягнулася, й ось залою пройшлося тихе перешіптування. Перебіжне, як брижі на ставку за спокійної сонячної днини.

— Ви, мабуть, знаєте, що я приїхав із Києва як поліційний консультант…

— Що в тебе з лицем, консультант? — вигукнули із зали.

Андрій знову прикрив рукою очі, намагаючись розгледіти того, хто це викрикнув, але зала перед ним була сповнена однакових тіней.

— Цієї ночі мене побили, щоб відібрати докази… Як хтось іще не знає, я тут, щоб знайти серійного вбивцю.

Зал охопило сум’яття.

— Маніяка, — голосніше мовив Андрій, — через якого зникають люди…

— Не треба нас лякати! — пролунав жіночий голос. — Ніхто тут не зникає!

— Наприклад, Христина Рогач, — Андрій трохи посміливішав і заговорив упевненіше: — Вона працювала медсестрою у вашому медпункті.

— Це моя дочка! — почувся хрипкий голос її матері, й Андрій почав вдивлятися в пітьму, марно силкуючись роздивитися жінку. — Вона поїхала в місто, ото й усе…

— Вас обманули, Маріє Григорівно, — спокійно заперечив він. — Той лист — підробка. Вибачте, що доводиться отак ось повідомляти, але вночі знайшли… Фрагмент тіла вашої дочки. Її руку.

Зал зойкнув. У темряві багатоголосою луною повторювалося слово «рука».

— Так вона ж зранку дзвонила, — здивовано заявила Марія Григорівна із темряви. — Пару часов ото як…

— Це точно була ваша дочка? Ви впевнені?

— Та чи це мати голосу доччиного не познає! — обурилася вона, але на слові «познає» її голос зрадливо виписав непевний алкогольний пірует, перетворивши його на неподобне «пзззнайє».

— То де ж рука? — викрикнув якийсь чоловік, і Андрій повернувся на голос.

— Запитайте у вашого дільничного. Я викликав його вночі, ми все бачили разом. Але потім усі докази зникли.

— Бреше! — обурено заверещав звідкілясь із перших рядів Субота. — Він утром до мене прийшов з уже потовченою мордою!

Залом прокотився сміх.

— Розкажи всім, чому ти дістав зброю, коли я ввійшов до тебе? — парирував Андрій.

Зала вмить притихла, очікуючи відповіді.

— Так ти ж накинувся на мене. Забігає такий із бланжем на пів морди: «Де рука?! Де рука-а-а?!»

Знову сміх.

— А кого ви шукали вчора в медпункті? — пролунав із‑за спини голос мера. — Усіх там перелякали!

Він стояв трохи збоку з виглядом господаря цього шоу, і в нього в руках теж був мікрофон.

— Трупа він там шукав! — сварливо крикнула із зали якась тітка. — Трупа якоїсь дівки! Без очереді проліз, врача єлі до інфаркту не довів!

— Євгене Павловичу, — прогудів Тупогуб. — Ти тут? Розкажи, як було.

— Я не думаю, що це стосується… — пролунав голос Євгена Павловича.

Він сидів десь поряд зі сценою.

— Відповідай як медик, — наказав Тупогуб. — Кого конкретно він шукав? Що говорив? Як поводився?

Міла зацокотіла підборами по сцені, і за секунду в руках Євгена Павловича був мікрофон.

— Нервовий був… — промовив лікар. — Говорив плутано… Потім став агресивний. Шукав якусь дівчину на ім’я Гала…

— Що за Гала? — запитав Тупогуб. — Тут хтось знає Галу?

Зал відповів незлагодженим «ніхто».

— Перестаньте! — крикнув Андрій. — То кожен прямо-таки хотів щось сказати про Галу, а тепер — забули? Ви ж усі її обговорювали. Мовляв, через те, що вона недбала мати, в неї зникла дочка. Надя, яку всі ви називаєте «відсталою». Вони жили в п’ятиповерхівці, яка отут ось, зліва. Тридцять дев’ята квартира. Пам’ять відібрало?

У темряві зала здивовано гомоніла, мов неспокійне море мороку.

— Ви можете казати мені будь-що, — вів далі Андрій, — але Галу Приходько я встиг обговорити з купою людей. Як вона пустила газ у квартирі, як вішалася, як виплигувала з вікна і зрештою — наклала на себе руки просто в медпункті. Оту саму Галу, яку, як ви казали, слід позбавити батьківських прав!

— Годі! — раптом пролунав жіночий голос, і зала завмерла, переставши, здається, навіть дихати. — Перестаньте нести цю маячню! Я не вішалася й не вистрибувала з вікна. І в мене ніяких дітей немає. Й ніколи не було!