Ілларіон Павлюк - Я бачу, вас цікавить пітьма

— Вона… померла?

— Ні! Тьху-тьху… Живе тут, зі мною. І я й досі все роблю не так. Одягаюся, харчуюся, лікую людей, живу… Ну й коржі, звісно.

— А батько?

— О, вони розлучені. Мабуть, саме тому в чудових стосунках.

— Добре… Я слухаю вас. Що ви хотіли сказати?

— Що наш мер вимагав одягнути на вас гамівну сорочку. Я ледве-ледве переконав його, що ми не маємо ні повноважень, ні можливості. Сорочки, до речі, й тієї нема. Хочу, щоб ви це знали, — я не вважаю вас божевільним. Деякі наслідки травми, звісно, є… Та головне — маніяк справді існує! Усі, хто це заперечують, просто сховалися під ковдру, і вважають, що наступним буде хтось інший.

— Припустімо… Припустімо, ви на моєму боці. Тоді чому не сказали їм зараз, що чудово знаєте Галу, тому що особисто везли її в лікарню, коли вона померла?

Він важко зітхнув:

— Я кажу лише те, у що вірю. Як і ви. І, на жаль, є речі, щодо яких ми зараз не порозуміємося. І все-таки я прошу вас не кидати цього розслідування. Відпочиньте місяць і повертайтеся. Бо якщо махнете рукою… Якщо подумаєте: «Нехай, як хочуть, так і живуть»… То, боюся, слушність зрештою матиме наш Захар.

— Слушність? — здивувався Андрій. — Щодо воскресінь?

— На жаль, тільки щодо геєни вогненної, — він підвівся, щоб іти. — Це селище зжере саме себе.

Уже ступивши зо два кроки, лікар раптом зупинився й додав:

— Я, до речі, й справді не можу пригадати, скільки саме живу тут. Чи п’ять років, чи шість. Але точніше… — він похитав головою. — У якомусь сенсі тут усе і справді — по колу…

Автобус був старий, наче приїхав простісінько з минулого, і такий бруднющий, ніби за межами селища ніякий не грудень, а дощовий листопад, і навіть сніг на ньому був винятково в налиплих під арками коліс коричневих льодяних брилах. Міла, як і обіцяв мер, принесла папери на відрядження на зупинку й одразу втекла, цвірінькнувши Андрієві на прощання «приємної дороги».

Зі скрипом розчахнувши перед ним двері-гармошку, автобус зустрів його жовтим світлом лампочок і нудотним запахом бензину. Андрій увійшов. Нікого. Жоднісінької душі.

Автобус моторошно заскреготів і рушив. Андрій поліз у наплічник і дістав папери на відрядження, заповнені охайним круглястим Мілиним почерком. Довго роздивлявся. З’єднань між літерами немає, але написані вони так близько, ніби опираються одна на одну… «В» — пузата, «к» схожа на «и»… Потім знову сягнув у рюкзак і вийняв лист — саме отой, від Христини. Вистачило побіжного погляду, щоб зрозуміти — почерк той самий. Він, звісно, не експерт… Зате має тепер що показати експертам. Очевидно, вранці її матері телефонувала так само Міла — зайві люди в таких справах нікому не потрібні…

За вікном пропливло готичне громаддя цукрового заводу і негайно потягло його думки в іншому напрямку. «Собор Паризької Богоматері», — пригадав Харитонове порівняння. Й одразу подумав про кубик цукру, що увінчував складену в загадковому жесті відтяту руку… Він дістав блокнот і почав малювати — поки свіже в пам’яті. Рука, браслет, гральна кісточка на вказівному… Андрій добре малював. Часом заплющував очі, щоб пригадати деталі. Старанно вивів «Christine» на браслеті. Порозставляв крапки на кубику — п’ять, чотири, дві… Аж раптом ручка завмерла над аркушем. Від замружився, звіряючись із пам’яттю. Помилка… Це неправильний кубик.

«Одиниця навпроти шістки, два навпроти п’яти — ось воно як має бути, — прошепотів Андрій. — А тут два і п’ять на сусідніх гранях…»

Чи це він переплутав? Та ні, п’ять, чотири, два — було саме так! Він іще подумав, що крапки на «двійці» стоять несиметрично… Питання в тім, чи міг переплутати вбивця. І якщо ні, то що це означає? Якийсь код?

Андрій написав унизу сторінки «5–4–2» і занурився в роздуми. Може, в іншому порядку? Навряд. Убивця міг намалювати крапки на цукрі будь-як. І якщо вони щось означають, читати слід зліва направо. Що буває із трьох цифр? Код у камері схову? Ні, там чотири… Номер будинку і квартира? Кодовий замок? Що іще може бути… Номери букв в абетці? Тоді вийде «Ґ. Г. Б»… Маячня якась… А що як «5–4–2» — це ніякий не код…

Раптом автобус огидно завищав гальмами і став. Верескнули двері гармошки, і в салон разом із холодним подихом повітря ввійшла жінка.
— Ви? — здивувався Андрій.

І навіть ледь підвівся їй назустріч.

— Це надзвичайно безглузде запитання, — прокоментувала Дора і, пройшовшись салоном, вмостилася поруч із ним.