Ілларіон Павлюк - Я бачу, вас цікавить пітьма

Плесь! Плесь-плесь!

Голова паморочилася, й іноді Наді здавалося, що вона засинає наяву. Це було дуже дивне відчуття, якого вона досі не зазнавала. Так наче тепер її не виштовхує , а навпаки — вона провалюється .

Плесь! Плесь-плесь!

Це допомагало, але чимраз менше. Якби не запах ананасів, що ввижався їй дужче і дужче, вона б, напевно, весь час спала. Але голод, який пробудила знайдена в темряві бляшанка, ніби весь час тормосив її. «Підводься, — казав голод. — Відкрий її! Відкрий цю банку, ти ж так любиш ананасики !»

І тоді вона знову бралася за кляте кільце.

І ось вона підчепила його нігтем, і стало дуже боляче. Надя заплакала і щосили пожбурила банку в кам’яну бурульку. Банка відлетіла й жалісно зацокала в напівтемряві. Надя знайшла її і знову зі злістю жбурнула об стінку. Потім іще раз. А тоді сіла на підлогу, обхопила колінця й заплакала гірко-прегірко.

Аж тут відчула запах. Аж ніяк не уявний аромат ананасів, ні! Це був справжній , фантастично смачний запах чогось м’ясного… Запах їжі !

Там були зовсім не ананаси. Від удару банка деформувалася, й покришка зовсім трошечки відкрилася. Із крихітної щілинки точилася рідина, що пахла їжею. Надя не знала слова «тушонка», але те, що витекло з банки, було неймовірно смачне — і вона припала вустами до бляшаного краєчка.

Тьмаві полиски кольору спілої вишні лягли на втомлене, вимордуване лихими передчуттями обличчя Павла Борисовича. Він іще раз затягнувся люлькою, милуючись рівномірним світінням тліючого тютюну, і подивився у вікно. За цієї пори року пообіддя — час сутінків. І хоч до заходу лишалося ще години зо дві, небо вже зблідло, і в меровому кабінеті панувала півтемрява. Світла з вікна було недостатньо, і на столі, понуро схиливши голову, горіла настільна лампа. Павло Борисович мовчав, насолоджуючись нетривким затишшям у власній голові, — дозволив очам просто вбирати жовте електричне світло. Вересові боки люльки приємно гріли пальці.

Павло Борисович випустив густу запашну хмарку і ледь відкрив долоню, милуючись ідеальним вигином чубука, де деревний візерунок склався в щонайкрасивіший малюнок. У буклетах його називали «полум’я».

Кажуть, Dunhill відбраковує вісімдесят відсотків вересових заготовок, які потім продає простішим брендам, і лише кожна п’ята перетворюється на одну зі страшенно дорогих люльок, на кшталт тієї, що він оце тримає. Ця думка несміливо ковзнула у свідомість Павла Борисовича, ніби сповіщаючи про те, що перерву закінчено. Утім, думка була приємна, і він не опирався. Йому подобалося володіти чимсь винятковим. Тією ж таки люлькою, що коштувала, як старий Суботин «опель». Він знову затягнувся улюбленим тютюном, насолоджуючись нотками фруктів і чорного хліба. Павлові Борисовичу подобалося купувати тютюн у красивих бляшаних пуделках, вони нагадували йому щось щасливе і безтурботне. Мабуть, оті льодяники, що привіз був колись із відрядження батько. Те пуделко теж було яскраве і бляшане, й точнісінько так само приховувало всередині дещо дивовижне і приємне…

У двері постукали, й показалося лялькове личко секретарки Міли:

— Захарій Михайлович. Як ви і просили.

Науменко тупцяв у приймальній зіжмаканою тінню й нервово м’яв у лопатоподібних лаписьках сизу вушанку від однострою.

— Нехай проходить.

Зсутулений, ніби так його могли не помітити, Науменко переступив поріг. Двері за його спиною негайно зачинилися, й він шумно видихнув. Запітніли ще досі холодні з морозу окуляри.

Тупогуб задумливо вертів у руках тютюнове пуделко, роздивляючись зображений на ньому тропічний пляж у промінні західного сонця.

Зараз вони заклеюють половину упаковки всіма оцими ідіотськими попередженнями про рак та імпотенцію. І щоразу Тупогуб примушує секретарку здирати наклейку й очищати коробочку від щонайменших слідів клею. І лише тоді вперше відкриває новий тютюн.

— Доброго дня, — нерішуче сказав Науменко, нервово протираючи окуляри.

— Бачилися, — відповів селищний голова і стукнув пуделком по столу.

Захар гарячково лигнув, розпливчастий силует Павла Борисовича видавався йому величезним, хоча, насправді Науменко був і вищий за грізного мера, і значно кремезніший. Мабуть, оцю перевагу начальник пожежної станції вважав геть недоречною, тому що згорбився ще сильніше і весь ніби обм’як.

— Я той-во… Сам не знаю, що на мене найшло… — забурмотів він.