Ілларіон Павлюк - Я бачу, вас цікавить пітьма

— То ти не вважаєш, ніби я її вигадав?

Вона хитнула головою:

— Такого я не сказала. Просто хочу зрозуміти. Чому для тебе так важливо знайти якусь там дитину? Вона твоя родичка чи що?

Він відповів не відразу. Раз чи двічі губи його навіть ледь сіпалися й він набирав у груди повітря, та мабуть, то були не ті відповіді, що він їх шукав, тож Андрій тільки супився й сопів. Нарешті звів очі й чітко, немов цитуючи якесь правило, мовив:

— Діти не мають помирати.

Ксеня гмикнула і сумно кивнула:

— От тільки реальність зовсім інша. Кожному своє.

— Кожному своє… — задумливо повторив він. — А знаєш, де було так написано? На воротах Бухенвальду.

— І?..

— Нічого хорошого там би не написали.

— А що в цих словах поганого?

— Що поганого… Ну, от уяви на секундочку, що твоя робота — відчинити оті ворота. Нічого ж такого, так? Просто собі відчиняєш. Щоправда, в концтаборі… — він помовчав. — Я думаю, напис над входом був зроблений саме для тих, хто може засумніватися. «Кожному своє» — це ідеальне виправдання будь-якого зла. Випало тобі відчиняти браму? Відчиняй. Їм — задихнутися в газовій камері? Добре, що не тобі. Кожному своє! А головне, ніхто не винен — просто так сталося .

Стало геть тихо. Чути було, як в ординаторській працює телевізор. Десь за вікном огидним високим гавкотом завалував пес.

Ксеня прокашлялася і нервово глитнула. Видно було, що в неї на язиці крутилось якесь запитання, але вона не наважувалася. Андрій ледь помітно кивнув їй — самими очима.

— І які ворота відчинив ти?

— Багато всяких… — Андрій важко зітхнув.

Продовжувати не збирався. Але вона все дивилася й дивилася, очікуючи відповіді. І він не витримав:

— Я вбив дитину.

Її брови недовірливо вигнулися, наче дві перелякані кішки.

— Ого… У прямому сенсі?

— Вистрілив у неї. В Афганістані. Хлопчик із переляку заліз на канапу, і мені здалося, що це дорослий… Було темно. Він іще рвучко здійняв руки, щоб затулитися, — наче зброю підняв… А я…

— Ти цього не хотів, — урвала Оксі і взяла його за руку.

Її дотик був теплий і ніжний.

— Знаєш… — прошепотів Андрій. — Той, хто відчиняв ворота, мабуть, теж не хотів саме цього. Я думаю, конкретно цього від початку не хотів навіть той, хто заганяв їх у газову камеру. Але цілим ланцюгом учинків він привів себе в ту точку, де вбиває дитину. І думає, що невинен. Або — що так треба. Або — що він не має вибору… Тільки вибір є завжди. Я ж сам пішов у Іноземний легіон. Ніхто не силував. Навпаки: відбір пройшли двадцять чотири з вісімдесяти. І я точно не планував нікого вбивати. Але хіба відмовився їхати в Афганістан? Або — взяти в руки зброю? Ні. Я просто вважав, що нічого такого не станеться…

Андріїв погляд провалився кудись углиб власних думок. Вона стиснула його руку ще дужче, та він не відчував. Андрієве лице стало таке, наче він зазнавав болю.

— Послухай, — тихо сказала вона. — Я тебе розумію. Можливо, як ніхто інший… Але в тому, що зникла ця дівчинка, винен точно не ти.

— У тому, що зникла, — ні, — він виринув зі спогадів. — Та якщо я знаю, як знайти, але злякаюся й поїду? Чи не надто старатимусь… Можу щось удіяти, але нічого не зроблю… Чия тоді вина?

Ксенія досі не відпускала його руки. Раптом відвернулася, спохмурніла і запитала, так наче зверталася до когось біля стіни:

— І коли треба йти?

— Негайно. Уже по четвертій. Я й так боюся, що вона очі залила і не відчинить.

Мовчить. Лише погляд неспокійно блукає кімнатою, ніби шукає, де сховатися.

— Боїшся?

Вона нервово пересмикнула плечима:

— Просто думаю… А інших варіантів немає?

— Можеш дати мені перелік усіх її колишніх. І я по черзі затискатиму їм пальці дверима, — він кисло всміхнувся. — Але так буде довше.

Ксеня зітхнула. Тоді раптом опустила очі, підвелася, накинула пальто, застібається. В очі не дивиться, лише губу закусила.

— Будь тут, — озвалася вона вже у дверях. — Я скоро.

І вийшла, навіть не обернувшись.

Павло Борисович зрозумів одразу, щойно прослизнув за важкі двері: хтось відкривав діжку. Пахло потягом. Він клацнув вимикачем і заблимала, розгораючись, лампа денного світла.

Гараж був великий, на два авто, але конкретно тут він ніколи не тримав жодного. Весь простір від підлоги до стелі був зі складською акуратністю заставлений усілякою всячиною. Будматеріали — три ряди, чітко розсортовані — як у крамниці. Кахлі, цемент, цегла, паркет… Тут нове, тут уживане, тут інструменти. Далі сухпайки. Здається, він міг би роками годувати тут два-три батальйони. Потім цукор. Мішки і мішки з цукром. Сіль, крупи, олія, чай… Медикаменти. Пачки якихось пігулок, зібрані армійські аптечки, стрічки одноразових шприців, батарея пляшечок із фізрозчином. Армійські ковдри. Намети. Автомобільні запчастини — імпортні, вітчизняні, дорогі й такі, що на брухт. Далі — фарба. Багато фарби. Згідно з документами, нею було двічі пофарбовано Будинок культури на його попередньому місці роботи… Власне, це єдине, що поєднувало склад різношерстих товарів — усього цього за документами давно не було. Використане, списане або безповоротно втрачене з огляду на усушки та утруски.