Ілларіон Павлюк - Я бачу, вас цікавить пітьма

За кілька сантиметрів від його обличчя стояв чийсь лікоть.

Андрій плавно випрямився, пильнуючи, щоб світ довкола не перекинувся. Навпроти нього, вбраний у темний бушлат і в незмінних дзеркальних окулярах-крапельках, сидів знайомий бармен із потяга.

— Це ти? — п’яно промимрив Андрій.

— Тобі видніше! — бармен реготнув.

Він сидів, безпристрасно відвернувши лице кудись у стіну. Не повертаючись, спритно намацав чарку і налив собі з карафки.

— Ну, що там, — запитав він по-приятельському, — знайшов убивцю?

— Звідки ти знаєш про вбивцю? — здивувався Андрій.

Язик заплітався, сфокусувати зір насилу вдавалося. Бармен залпом випив і скривився.

— Усі знають про вбивцю, — відказав він і занюхав рукавом. — Тільки тобі не кажуть.

— Не знайшов, — Андрій хитнув головою.

— А маєш ідеї?

— Таємниця слідства…

— Значить, не маєш, — кивнув бармен і підчепив виделкою шматок оселедця.

— Чому відразу «не маю»! — обурився Андрій.

— І хто ж це? — хитро спитав бармен.

Андрій насупився і зажуривсь. Думки самі собою повернулися до переліку Христининих «колишніх», де, крім Арсена і Суботи, нікого знайомого. Враховуючи, що в ніч убивства обидва були на площі, то виходить, що один із них… Якщо, звісно, воно взагалі було — вбивство… Чи, може, він приїхав не в те селище? У пам’яті виринув зал адміністрації, що заходився сміхом, — невидиме море знущальних поглядів. Він один проти всіх. І всі проти нього, окрім Ксенії… «І лікаря, — подумав Андрій. — Лікаря теж слід перетягувати на свій бік».

— А це, до речі, ідея! — кивнув раптом бармен.

— Яка? — не второпав Андрій.

— Про лікаря! Як уже кого перетягувати — то чому б не його!

— Я це вголос сказав? — здивувався Андрій.

— Це написане на твоєму обличчі, — запевнив бармен. — Я взагалі не розумію, чому ти маєш тягнути цю лямку сам. Помітив, що всім, окрім тебе, начхати?

— Не те слово! — погодився Андрій.

— Усі живуть звичним життям і вусом не ведуть! — вів далі бармен. — А ти? Ось коли ти жив звичайним життям?

Хмільний шум у голові, здається, перекривав навіть горлання музики, та останні слова бармена зачепили Андрія за живе, і він щосили старався не втратити нитки розмови.

— Не знаю… — звів плечима Андрій. — А звичайним — це яким?

— Ну… Для початку, це коли не хочеться напиватися на самоті, — бармен налив чергову чарку і підсунув її Андрюсі. — Як там кажуть? «Не зважай на наші гріхи і благоволи обдарувати миром»! От тільки тебе обдарувати, здається, забули. А декого — прошу дуже!

Значення останніх слів Андрій не збагнув. А може, бармен занадто витіювато висловлювався.

— Щось я не дуже…

— Кажу тобі, грішать, як сучі діти, — стишивши голос, мовив бармен і кивнув на компанію, яка відпочивала поряд. — І що? І нічого! Живуть собі. Танцюють знову ж таки! Це, по-твоєму, справедливо? Ти місця собі не знаходиш, а в них — усе норм! Хіба це у твоєму селищі завівся маніяк? Хіба у твоєму будинку зникла дитина? То чому вони мають завтрашній день, а ти — поняття не маєш, з чим прокинешся?

Бармен нахилився вперед, і Андрюха побачив у його окулярах відображення власних розгублених очей.

— Несправедливо… — відповів він, і відчув тупий і тягучий біль через цю кривду.

— Чому вони мають мир, якого не заслужили, а ти не маєш? — напосідав бармен. — Тому що кожному своє ?

— Ненавиджу, коли так кажуть…

— От! Юпітеру — все, що хочеш, а бику — у найкращому разі батіг! З якого дива, питаю?

Бармен відкинувся на спинку і зняв окуляри. Його очниці темніли проваллями непроникної чорнильної порожнечі.

— Надінь, — сказав він, простягаючи Андрію.

Андрій витріщався на моторошну чорноту в барменових очах і думав, що ж такого з ним сталося. Покірно начепив на себе його окуляри, навіть не запитавши нащо. Скельця були такі темні, що крізь них зала ресторану здавалася зануреною в морок.

— А тепер обирай, — сказав бармен. — Або ти Юпітер…

І з цими словами він узяв із тарілки з оселедцем виделку й простягнув Андрієві — ніби фокусник перед початком трюку. Крізь окуляри чомусь здавалося, що стара виделка сяє, наче платина в яскравому опівденному сонці.

— …або ж бик.

І ледве Андрій торкнувся до виделки, метал враз сам собою збляк і на очах почав вкриватися іржавими плямами. За лічені секунди поверхня потріскалася й наїжачилася лусочками окисленого металу, наче виделка років сто пролежала в землі.

«Оце я п’янючий», — подумав Андрій, і ця думка вмить потонула в танцівному гаморі «Мінотавра».