Ілларіон Павлюк - Я бачу, вас цікавить пітьма

Це якщо мер раптом особисто візьметься допомагати, якщо божевільний Науменко перестане молоти маячню про реінкарнацію, якщо волонтерів приженуть копняками… І якщо Субота кинеться обшукувати подвір’я. А увечері збігає п’ята доба. І взагалі — чи хоч якась імовірність, що пошуки розпочнуться без втручання з області? І чи варто заради цієї примарної ймовірності ризикувати втратити ще один день? А так — зранку він буде в обласному управлінні. Візьме нарешті міські номери, додзвониться до Валери…

— Ви Андрій?

Він здригнувся. До нього йшов якийсь чоловік, але у світлі фар з-за його спини неможливо було щось роздивитися, лише силует.

— Так… — відповів він, прикриваючи очі долонею. — А ви?

— Я теж прийшов групу зустрічати, — відповів незнайомець. — Вони вам дзвонили? Довго ще?

— Ні, ніхто не дзвонив. Я тут хвилин п’ятнадцять уже… Як вас звати?

— Наберіть Віталіка, запитайте, де вони. Неохота мерзнути.

Незнайомець був за два кроки. Андрій хотів іще раз запитати, як його звуть. Устиг помітити, як той встромив у кишеню ліву руку, — і навіть ступив крок уперед, готовий перехопити руку того чоловіка, якщо раптом той дістане ножа чи пістолета. Але незнайомець ударив справа. Коротко і сильно.

Останньої миті Андрій відреагував на рух і спробував ухилитися, прикриваючи плечем підборіддя. Удар прийшовся у вилицю, трохи ближче до скроні — дуже потужний і дуже дзвінкий.

«Кастет», — падаючи, подумав Андрій.

І ще одна думка, перш ніж знепритомнів:

«Арсен».

Тиша. Ні далекого валування собак, ані свавільного каркання вороння. Гнітюче, спустошливе безгоміння.

Андрій лежить на спині, дихаючи ледь помітно, наче спить. Напівпрозорі завитки пари здригаються біля ніздрів і вмить розсіюються. Талий сніг розтікся по обличчю, лишивши сірі доріжки. У кутиках заплющених очей стоять калюжки води, і перші полиски майбутнього світанку, відбиті напрочуд безхмарним небом, виграють у них рожевуватими відблисками.

Ось він стиха застогнав, перевернувся на бік і розплющив очі. І знову стогін, але тепер — голосний, сповнений муки і болю. Судомно затрусився всім тілом, згорнувся равликом, важко закашлявся. Було страшно і холодно. Якби цієї ночі був мороз, він би не прокинувся. Але просілі кучугури, що втратили пишність, свідчили про те, що нижче нуля температура не опускалася. Андрій насилу зумів перевернутися на живіт, підтиснув коліна і став навкарачки. Із третьої спроби зумів підвестися, й ледве встояв — усе тіло страшенно затерпло, ніби ноги і руки замінили на протези. Зліва на його обличчі красувався здоровецький синець. Ліве око наполовину запливло, на вилиці була величезна ґуля, замурзана кров’ю, що вже запеклася.

Андрій обережно порухав щелепою, потім торкнувся до суглоба, обмацав скроню, підборіддя, ніс, зуби. Цілі. Здається, усе закінчилося отим єдиним ударом, й обійшлося без переломів.

Він подивився на годинник. Майже сьома ранку. Суботин автомобіль зник. Андрій поплескав себе по кишенях, шукаючи телефон. Немає. Він розгублено роззирнувся, став навпочіпки, розгріб рукою сніг поруч із місцем, де лежав, — нічогісінько.

— Ох ти ж сволота… — тихо мовив він.

Без особливої надії ще раз перевірив кишені. Навіть гаманець і то був на місці. Знову роззирнувся. Раптом побачив щось чорне у снігу, там де стояв «опель». Виявилося, його наплічник. Андрій нетерпляче смикнув застібку і полегшено зітхнув — принаймні тека була на місці.

Закинувши за спину рюкзак, він з понурою рішучістю пішов назад у селище.

Готель зустрів його звичною пусткою. Ні поліції, ні ознак, що тут хтось був. На дверях його номера нічого немає. Навіть крихітної крапельки засохлого клею. Наче й не було. Номер — такий самий, як він покинув його вчора. Андрій обережно вмився і був навіть радий, що вода — крижана. Нестерпно хотілося піти в душ, а потім — трохи поспати. Так сильно, що він мимоволі узявся переконувати сам себе — все одно Суботи не буде на місці щонайменше до десятої, отже, в нього є години дві… Думки були настирні, наче хтось нашіптував їх, сидячи в нього у голові. Насправді Андрій розумів, що піддаватися не можна. Спокійний затишок готельного номера не просто вкраде в нього час. Скоріш за все, він висмокче рештки сил, які так потрібні йому, щоб плисти проти течії.

Уже виходячи, зупинився біля конторки на вході, задумливо затримавши погляд на дзвінку з чорною латунною жабою на круглястому боці. Торкнувся до розбитої вилиці. Мабуть, додаткова обережність не зашкодить. Розстібнувши наплічник, вийняв картонну течку і сховав у шухляду конторки.