Ілларіон Павлюк - Я бачу, вас цікавить пітьма

Уже за кілька хвилин він був на центральній площі. Селище й досі не прокинулося. Зо два рази він бачив заспаних людей, що випліскували з ґанку накопичені за ніч нечистоти. Поліційний відділок був зачинений. Де живе Субота, він теж не знає. Він узагалі тут нічогісінько не знає. І телефона нема… Спересердя Андрій заходився гатити ногою у двері, сподіваючись, що спрацює сигналізація. Але сигналізації там теж не було.

За чверть восьма він був у медпункті. Ксеня вже вдягнулася й чекала на змінницю. Зітхнувши, знову вдягнула халат.

— Хто це вас так? — запитала вона без надмірного співчуття в голосі.

— Я навіть обличчя не роздивився. Хлоп! А вже ранок.

— А за що?

— Ні за що — телефон украли.

— Ясно… — вона обережно промила йому вилицю і тепер обробляла антисептиком. — Пощастило, що швів не треба накладати.

— Послухайте, Ксеню… А вашого чоловіка Арсеном звати?

— Так. А що?

— Та просто… Ви казали, ревнивий. А тут мені розповіли про одного ревнивого Арсена.

Вона враз насторожилася:

— Хто розповів?

— Субота, — збрехав Андрій. — У вас удома кролик живе, так?

— Живе… А чого це ви з Суботою нас обговорювали?

— Та не вас, а загалом… Селище. Він вас б’є?

Вона аж відсахнулась від нього.

— Хто?

— Та ж чоловік ваш. Час від часу розпускає руки, правда?

— Не ваше діло.

— Просто ви видалися мені не такою, як усі. У середу, коли ви йшли додому після зміни. Ми ще про Христину говорили — хоч це пам’ятаєте?

— А що ж я, по-вашому, забула?

— Ото ж бо й воно: мені здається, нічого ви не забули. Але й те, що ви з ними заодно, — теж, правду кажучи, не віриться. Ви не така. Видалися мені не такою… Коли сказали, що це селище не заслуговує на щось аж таке хороше, як діти.

— Коли це я встигла вам таке сказати? — здивувалася Ксеня.

— Тоді й устигли… А тепер я взнав, що ви, як усі: терпите ревнивого мудака, який вас лупцює. А іноді робить дещо й значно страшніше. Я правду кажу? Набагато страшніше.

Вона нервово кинула в лоток брудний тампон і вдала, що її цілком поглинуло складання марлевої серветки.

— Не знаю, що там вам намолов Субота… І чому ви взагалі лізете в моє особисте життя…

— Тому що вам не все одно. Коли я запропонував шукати дівчинку, і ви погодилися, не замислюючись, — вам не було начхати, як усім навколо. А тепер не все одно мені.

— Я взагалі не розумію, про що ви. Яку таку дівчинку я погодилася шукати?

— Надю. Маленьку дівчинку з особливостями розвитку.

Оксі скривилася, але Андрій не дав їй заперечити.

— Якщо жити з монстром — це і є ваше особисте життя, то живіть собі! — палко промовив він. — Але навіщо ви підігруєте комусь в іграх, сенсу яких не знаєте?

— Андрію, я не знаю ніякої Наді!

— Ага, і її теж! — здивувався він. — І Галу, яка намагалася накласти на себе руки у вас на очах, ви теж зовсім не пам’ятаєте?

— Боже мій, ви знову! — вона грубо наліпила йому на щоку марлеву серветку, навмисне завдавши болю.

— Оу! Легше…

— Не було ніяких Гал! І шукати якихось там дівчаток я теж не погоджувалася! Того вечора ми говорили про Христину — і лише про неї! Даремно ви не послухалися лікаря.

Дивно, та вона говорила це дуже натурально. Переконано. Він удруге подумав, що все це занадто добре як на аматорську виставу.

— Як скажете… — замислено пробурмотів Андрій. — То хоч про Христину ми можемо поговорити?

— Нема про що тут говорити, — вона заходилася прибирати в маніпуляційній. — Знайшлася, то й Богу дякувати…

— А ви сама коли востаннє писали листи рукою ? Хто взагалі в наш час пише листи!

— Мені сказали, що вона жива, і я рада… — тихо мовила вона, і радості в її тоні було менше за все.

— Сьогодні вночі я знайшов праву Христинину руку — прибиту до дверей свого номера. А телефон, на який устиг усе сфотографувати, в мене забрав невідомий грабіжник, щоб тут і надалі всі вважали, начебто нічого не відбувається!

— Як руку? — запитала Оксі й сіла на стілець.

— Жіночу кисть із золотим браслетом, на якому зісподу гравіювання «Christine» латинкою. Був у неї такий?

— Не пам’ятаю… — й Оксі пополотніла.

— Але останнім часом нічого схожого на ній не бачили?

— Ні.

— Цікаво… — Андрій дістав блокнот і зробив якусь позначку. — Отже, вбивця був у неї вдома… Й очевидно, знав, де лежить браслет. У неї були близькі друзі?

— То Христина загинула?

Її очі благали, щоб він відповів «ні».

— Боюся, що так. Я, звісно, не проводив експертизи, але шансів… — він промовисто похитав головою.