Йордан Радичков - Ми, горобчики

Коли зозуленята виросли такі великі, що стали майже як їхні годувальники, і почули з улоговини закличне кування індійської зозулі, всі до одного піднялися із сорочих гнізд, прокували нахабно в очі своїм так званим батькам і кинулися слідом за зозулею, щоб зникнути в затінках лісу. Сороки так здивувалися, аж оніміли. Цвір, який теж усе це бачив, сказав, що ніколи не знаєш, хто підростає в твоєму гнізді.

— От подивіться на мене, — сказав він. — Ми всі з одного гнізда, одна мати нас висиджувала, а лише я один літаю задом наперед!

Цей наочний урок, який нам дали індійські факіри, примусив нас усіх до одного поставитися з певним співчуттям і жалем до сорок, хоч які вони були надокучливі, дурні й балакучі. Бідолашні сороки, казали ми одне одному. Бо хоч вони й хижі та злодійкуваті (коли люди хочуть сказати, що хтось злодійкуватий, то кажуть: злодійкуватий, як сорока), але в кожному пташиному серці вони викликають жаль і співчуття, коли бачиш, з якими труднощами, з якою любов’ю й готовністю до самопожертви піклуються вони, щоб вигодувати пташенят, навіть не підозрюючи, що то не їхні діти!

Фантом — примара (фр.).

Домнул — пан (рум.).

Сіль ву пле — будь ласка (фр.).

Бон воаяж — щасливої дороги (фр.).

Кютук — колода (болг.).

Царвулі — постоли (болг.).