Йордан Радичков - Ми, горобчики

Коли сороки почали нести яйця, біля них крутилися й безперервно покрикували крилаті індійські факіри. Ми досить швидко зрозуміли, що зозулі хочуть знести яйця в чужих гніздах, тому літають усюди в лісі й намагаються обманути якусь сороку. Не минало й дня, щоб хтось із нашої зграї, повернувшись увечері, не сказав, що котрась зозуля встигла знести яйце в сорочому гнізді. Ми цілими днями слухали кування зозуль і постійні нарікання та прокляття сорок на їхню адресу. Шановний Добродій байдуже спостерігав за тривогою й так само байдуже робив висновок:

— Хоч би як ти галасувала та обзивала зозулю підлою негідницею, вона, шановний добродію, все одно знесе яйце в твоєму гнізді!

Зозулі покували й розлетілися по лісі, а сороки, заспокоївшись, сиділи в своїх гніздах і висиджували пташенят. Так минуло три тижні, поки сороки почали хвалитися одна одній, що чують, як пташенята пищать у яйцях, а деякі навіть пробили своїми дзьобиками шкаралупу. Тільки-но сороченята вилупилися — всі голі й негарні — з кожного гнізда полетіли самець і самка шукати їжу для них. Вони збирали комах і годували своїх сороченят. За тиждень сороченята вбралися в пір’я, почали багато їсти, цілими днями пищали і просили ласощів. Ми помітили, що з кожного сорочого гнізда показувало й розкривало дзьобик пташеня, схоже на сороченя, але більше за інших.

Ми зрозуміли, що ці жадібні пташенята вилупилися із зозулиних яєць.

Минуло небагато часу, і зозуленята почали першими зустрічати сорок, першими розкривати свої жадібні роти й з’їдати все, що приносили сороки. Голодні пташенята пищали цілими днями, і сороки ледве встигали: одна летіла принести води з річки чи джерела, друга кидалася до сусідніх сіл, щоб там знайти якусь поживу. Сороки облітали поле, перетинали вздовж і впоперек левади забирали все, що можна було їсти, і несли в свої гнізда, аби набити роти жадібних зозуленят.

Я спостерігав за гніздом своєї торішньої знайомої. Крім зозуленяти, в ньому було ще п’ять сороченят. Жадібне зозуленя стало таким нахабним, що з’їдало всю поживу, не залишаючи ані крихти сороченятам. Сорока чухала потилицю, дивуючись: вона так багато приносить, а сороченята чомусь пищать. Не гаючись ані миті, вона зразу ж відлітала, щоб дати місце самцеві, який ніс воду з джерела чи річки.

Одного дня сорока побачила, що на дні гнізда лежить ніжками вгору сороченя. Воно було мертве. Не довго думаючи, сорока нахилилася, взяла його дзьобом і викинула з гнізда. Через два дні самець, принісши воду, побачив ще одне сороченя на спині, взяв його дзьобом і викинув. Жадібне зозуленя розташувалося зручніше, відтісняючи до краю гнізда миршавих голодних родичів.

Так день за днем, одне по одному вмирали сороченята і сороки викидали їх із гнізда. У просторому палаці — бо таке кожне сороче гніздо — залишилося тільки зозуленя. Вночі сорока лягала поруч, розпластуючи крила, щоб зігріти його, бо воно ще не зовсім оперилось, а самець сидів на верхівці дерева й пильнував.

Я інколи надвечір гляну на сороче гніздо й бачу, як сорока зігріває зозуленя, а самець сидить на верхівці дерева і стереже, щоб не з’явилися звідкись крилаті індійські факіри і не втнули якогось найвитонченішого факірського номера. А зозулі заповнили тінисті улоговини і все рідше з’являлися в сорочій колонії.

Проте всім здавалося, що раз на день через колонію пролітала зозуля й заклично гукала:

— Ку-ку! Ку-ку!

Вона відлітала, а наступного дня з’являлася знов, щоб пролетіти із закликом через колонію. Інші зозулі мовчали в улоговинах. Сороки кидали зозулі навздогін прокльони, потім злітали й носили їжу та воду, щоб нагодувати зозуленя в своєму гнізді. Вперше горобчики бачили, як сорока старанно годує вбивцю своїх дітей. Нам з першого дня було ясно, що жадібне зозуленя об’їдає її дітей, але сорока своїм сорочим розумом не могла цього збагнути. Рот у неї великий, тільки й знає галасувати, а розум малий. Якщо у нас горобчик випаде з гнізда від сильного вітру, то інший горобчик, який пролітатиме над ним, навіть зрозумівши, що це чужий горобчик, підскочить до нього й допоможе піднятися, щоб той підлетів і вхопився за найнижчу гілочку, а потім сховався на дереві. Сорока ж не може відрізнити свого від чужого, тому до повного виснаження літає всюди, навіть пробирається на сільські обійстя, ризикуючи життям.