Йордан Радичков - Ми, горобчики

— Тут нічого думати, — сказала сиворакша. — Просто рушаєш по світу й починаєш роздавати автографи! О, якби я була знаменитою, я б тільки те й робила, що роздавала автографи!

— Гм, знаменита! — сказав Шановний Добродій. — Легко сказати, але хіба можна стати знаменитою лише з журналом мод? Адже для цього потрібні бодай два журнали, шановний добродію!

Піук випроставсь у гнізді, як справжня знаменитість, і приготувався роздавати автографи.

— А де треба розписуватися? — спитав він.

— Iди, — кажу йому, — розпишись на багажі Цвіра. Коли Цвір полетить на Місяць, він доставить туди й твій автограф. Той, хто спіймав комаху-дроворуба, заслуговує, щоб надіслати автограф на Місяць!

Піук послухався, пішов і розписався.

Потім він помандрував по світу роздавати автографи, витрачаючи на це весь час. Якось повз нас пройшов поїзд, на паровозі ми побачили автограф Піука. І автобуси різні проїжджали по дорозі, і машини. Мушу вам сказати, що на всіх був Піуків автограф.

Ми завжди в дорозі, а по дорозі що тільки не проїжджає! І що б не проїхало, на всьому бачимо автограф Піука.

— Нехай розписується, — кажемо ми. — Адже не кожному щастить спіймати комаху-дроворуба. А Піукові пощастило.

Одне тільки нам не подобалося: тільки-но Піук став знаменитим, він зовсім нас забув. Здається, так буває з усіма знаменитостями. Одного дня він повернувся до нас і розповів, як усюди роздавав автографи і що світ дуже жадібний до автографів.

Тепер кожен з нас шукає свою комаху-дроворуба, щоб стати знаменитим, як Піук. Коли всі станемо знаменитими, покинемо свою теперішню роботу і підемо по світу роздавати автографи. Нічого, що дехто натякає з заздрістю:

— Маючи комаху-дроворуба, знаменитим може стати хоч хто!

Усе ясно: де є знаменитість, є й заздрощі. Казати легко, а от спробуй знайти комаху-дроворуба і спіймати її! Що ви на це скажете?

Як тільки випаде сніг у полі, піде жодної комахи не зустрінеш, а тим більше комахи-дроворуба. Ось чому ми перелітаємо ближче до сіл. Тільки Мугик подався на залізничну станцію, влаштувався на годиннику і не захотів іти з нами, бо не буде кому приймати й відправляти поїзди. Шановний Добродій тягав за собою всі свої пожитки, по дорозі весь час струшував з себе сніг і не переставав бурчати:

— Ну й сніг, шановний добродію! Великий хліб буде цього року!

Цвір летів задом наперед, а Піук несподівано написав нову пісню: «Піук, піук, мої ноги, як кютук [5] Кютук — колода (болг.). !» Пішохід, що насвистує, інколи так загрузав у кучугурах, що стирчав тільки дзьоб. Аби не загубити товариша, ми поверталися, витягували його з кучугур, і він знову незграбно йшов, недбало насвистуючи. Сиворакша не знала, що робити зі своїми тисячею трьомастами бантами. У Фу казав:

— Я в самій дитячій майці ледве пересуваюсь, а що було б, якби довелося носити тисячу триста бантів!

— Це для краси, — пояснював Шановний Добродій, — а коли щось робиться для краси, то воно не має меж.

Чику повторював:

— От було б харчу, якби це був не сніг, а комахи!

Де на крилах, а де й пішки, дісталися ми до одного сільця. Походили туди-сюди і влаштувалися в якійсь повітці.

— Ну й пилюка, — невдоволено сказала сиворакша, здіймаючи ще більшу пилюку своїми бантами. Шановний Добродій безперервно чхав і до пізнього вечора робив усім і всьому зауваження.

Першу ніч нам не дуже пощастило, сяк-так переночували і вже на світанку були готові до роботи. Сніг перестав сипати, а коли ми виглянули надвір, то побачили тільки білу гладінь. Не пам’ятаю, хто перший сказав, що саме пора малювати. Пішохід повалився у сніг, і коли ми підійшли, то побачили, що він намалював пішохода.

— Браво, шановний добродію! — похвалив його Шановний Добродій і спитав, хто ще хоче малювати.

Слідом за Пішоходом рушив Дитяча Майка. Він покрутився біля повітки, вибрав гарне місце і впав у сніг. Коли ж підвівся, ми побачили там відбиток нашого У Фу і його дитячої майки.