Йордан Радичков - Ми, горобчики

Якщо людина чухає потилицю, значить, вона думає. Людина не те, що горобець, вона не думатиме, не почухавши потилицю. Чим більше людина чухає потилицю, тим більше може придумати. Наш Пішохід добре знає світ пішоходів, усі пішохідні тонкощі. Він і нас переконав, що чоловік на ниві зараз щось придумує і ми щомиті можемо впевнитися в цьому.

— Нічого він не придумує,— заперечив Шановний Добродій. — Він навіть думати не може, такого ми нагнали на нього страху. Ось побачите, ніякого проса він не посіє.

Поки Шановний Добродій говорив так, чоловік забив палицю в ріллі, прикріпив зверху поперечку, так що утворився хрест, зняв із себе сорочку й натягнув на хрест. Далі почепив на палицю шапку, трохи постояв, знов почухав потилицю і зняв штани. Набивши їх соломою, зав’язав мотузками, порізав де-не-де сорочку, щоб з неї звисало лахміття, і відійшов подивитись, яке з вигляду те, що стирчало в ріллі. А воно таки добре стирчало.

— Він хоче нас налякати, — сказав Пішохід, що насвистує.— Чоловік, який не хоче, щоб горобці виклювали його просо, скидає з себе одяг і робить опудало.

Шановний Добродій пішов, сів на опудало, почав клювати шапку і лаяти чоловіка:

— Хіба так роблять опудала, шановний добродію! Якщо ти хочеш налякати нас, треба поставити тут велике опудало, а тоді ми подумаємо, лякатися чи не лякатися.

Почувши це, чоловік підхопився і зник. Досить довго після цього він носив усяке сміття з села, всюди поставив опудала — одні великі, інші маленькі, з бантами, з тріскачками й гарбузами, а деякі обтикані пір’ям. Уся пива була уцяцькована опудалами. Інші ниви зеленіють собі, а нива цього чоловіка прикрашена опудалами. Він ходить між опудалами, одне поправить, якщо воно нахилиться від вітру, друге заб’є глибше в землю, третє переставить, щоб дивилося своїм лютим обличчям на нас. Поглянути — нива наче засіяна опудалами.

Восени всі люди вийшли збирати просо, а чоловік приїхав підводою й почав збирати опудала. Одне поклав, друге, і так повний віз, кілька опудал навіть стирчали з нього… Відтоді коленої весни цей чоловік розставляв опудала на ниві, а восени збирав їх. Він назавжди відмовився сіяти просо, бо боявся горобців.

Ніхто не знає, коли саме він стане знаменитим. А воно буває так: прокидаєшся вранці і поки потягуєшся в гнізді, розумієш, що ти вже знаменитий. Якщо спитати, чим саме знаменитий, відразу, може, й не скажеш, але відчуєш, що знаменитий.

Звичайно, знаменита особа набагато цінніша за незнамениту… Одного ранку Піук прокинувся в своєму гнізді дуже знаменитим. Напередодні він уполював комаху, схожу на жука-дроворуба. Ніхто з нас ще не спіймав такої комахи. Ми знали, що така є, чули про неї різні історії, але ніхто її не ловив і навіть не бачив. А Піук, коли летів повз річку, побачив на одному дереві дивовижну комаху, схопив її й закричав:

— Ура!

У Фу саме прав у річці майку і так з мокрою майкою й прибіг подивитися, що там діється. Пішохід, що насвистує, теж був поблизу, пішов через міст, щоб подивитися на комаху, але спіткнувся і впав у річку. Однак, і далі недбало насвистуючи, він підійшов до Піука та У Фу й захоплено розвів крилами.

Хтось пригадав розповідь Мітітакі про те, що на пташиній Рів’єрі горобець стає знаменитим, коли знайде щось рідкісне, або стрибне вище за всіх, або пролетить далі за всіх. Ось і Піук став знаменитим.

— Та який же я знаменитий? — ніяковів Піук. — Що тут такого — спіймав комаху.

— Знаменитий, знаменитий! — стверджував Шановний Добродій. — Коли ми перелетіли через Дунай і зупинилися в Турну-Мегурель, горобчиха Флоріца питала мене, чи не спіймав, бува, хтось із нас комаху, схожу на жука-дроворуба. Отже, й там знають, що вона є, але й вони не бачили її. А ми побачили. Ось що таке знаменитість, шановний добродію!

Лягаючи спати, Піук був такий, як і всі ми, а прокинувся знаменитим завдяки комасі-дроворубу. Ми, тільки-но повставали, взялися за справи, а Піук навіть не ворохнувся, бо вже був знаменитий.

— Важко, — гукає він нам з гнізда, — бути знаменитим! Розплющиш очі й не знаєш, до чого братися!

Справді — до чого братися? Ми сушимо собі голови, хочемо підказати йому, але нічого не можемо придумати. Нарешті сиворакша сказала, що Піук мусить роздавати автографи. Знаменита людина тільки те й робить, що роздає автографи. Якщо вона навіть не хоче, її все одно всюди примушують підписуватися, зупиняють, оточують і не пускають далі, аж поки не дасть автограф.