Йордан Радичков - Ми, горобчики

Він підбадьорливо поплескав Цвіра по плечу, і ми повернулися на наше дерево, щоб закінчити останні приготування. По дорозі жваво базікали і лишилися дуже задоволені, що обрали саме Місяць, бо Місяць холодний, на нього можна ступити босою ногою й не обпектися, можна обійти його з усіх боків, вивчити і, маючи запас харчів, повернутися назад.

Наступного дня ми встали рано-вранці, востаннє перевірили все потрібне для мандрівки. Шановний Добродій ще раз обчислив параболу і сказав, що помилки немає. Сиворакша з’явилася з усіма тисячею трьомастами бантами, наче на свято. Цвір потискував кожному крило, ми намагалися триматися мужньо, хоч багато хто з нас пустив сльозу, бо все було надто хвилююче. Цвір помахав нам, підскочив і влаштувався на своєму багажі.

Його багаж був великий, як копиця сіна. Цвір постояв на копиці, глянув на обрій, потім на блідий Місяць і гукнув:

— До побачення!

— До побачення! — загукали ми. — Щасливої дороги і благополучного повернення!

А сиворакша промовила по-французьки:

— Бон воаяж! [4] Бон воаяж — щасливої дороги (фр.).

Цвір натужився, поплескав крилами, але не зміг підняти копиці.

— Оце так! — вигукнув Шановний Добродій. — Давайте всі піднатужимося, бо Цвірові важко відірватися від землі.

Ми поплювали на крила, напружилися щосили, але копиця навіть не ворухнулася.

— Що робити? — запитав Цвір згори.

— Подумаємо, — відповіли ми, почали літати навколо й думати. Думали-думали, та й знову взялися за копицю, але не змогли зрушити її з місця. Шановний Добродій піднявся до Цвіра, знов обчислив параболу і сказав:

— Дивно! Парабола правильна, а летіти не можна. Тут, мабуть, щось є, шановний добродію!

Мушу сказати, що ніч застала нас біля Цвіра та його багажу. Переночували на копиці, наступної ночі знов переночували там. Не пам’ятаю, скільки ще днів і тижнів билися ми над тим, як відірвати проклятущий багаж від землі. Скажу тільки, що ми й досі мудруємо, бо анітрохи не втратили надії, що Цвір полетить-таки до Місяця — з усіма зібраними крихтами, комахами, з кінською підковою на щастя, з половиною Близнят і піском для травлення.

Одного ранку вдарила така посуха, що люди не могли працювати в полі. У нас же були свої клопоти — то одне треба зробити, то інше, а на посуху вже зовсім не лишалося часу. Мугик і Піук сказали:

— Усе живе згорить, відкладімо на потім свою роботу і зробімо чудо, хай піде дощ. Адже ніхто, крім нас, не потурбується про дощ.

Нам не вперше робити чудо. Якщо захочемо, щоб пішов дощ, виходимо всі разом на дорогу, купаємося в пилюці й гукаємо хором:

— Чик-чик-мугик!

І тільки-но покупаємось, відразу з’являється насуплена хмара, прямує до нас і здалеку гримить. Так сталось і цього разу. Ми покупалися, над горою з’явилася хмара, постояла там і двічі гримнула, щоб попередити про себе та розвіяти сумніви. Хмара все перерила, та не знайшла нас: ми сховалися. А тоді розгнівалася, вдарила гарматою по одному дереву, воно тріснуло навпіл і спалахнуло. Потім хмара пішла своєю дорогою і ще довго гарчала та оглядалася, а ми обтрусили пір’я, покупалися в калюжах і погналися за комахами.

Лише сиворакша не гналася ні за чим, бо дощ намочив усі її банти й вона розвісила їх сушитися на сонці. Тим часом земля протряхла так, що можна було орати. Люди висипали в поле, лелеки ступали своїми ходулями по ріллі. Ми помітили, що один чоловік доорює ниву і все озирається. Інші вже виорали й почали сіяти просо. А чоловік доорав, тільки сіяти не починає.

— Він боїться нас, тому не сіє. Давайте налякаємо його!

Взялися ми дружно, кинулися з лісу, вигукуючи: «Бж-ж-ж!» — і пролетіли в чоловіка над головою. Він так налякався, що сів на ріллю, а ми піднялися і знову мчимо над ним. Два чи три рази пролетіли так, потім сіли на дереві, щоб бачити чоловіка. Пішохід, що насвистує, обминув його, зневажливо глянувши, простежив за ним і повернувся до нас. Чоловік зняв капелюха, ляснув ним по коліну, почухав потилицю і промовив:

— Чи сіяти просо, чи не сіяти?.. Якщо посію, горобці склюють. Якщо не посію, нічого буде жати. Сіяти чи не сіяти? Мабуть, таки сіяти.

Він підвівся, щоб сіяти, а ми знов почали літати над нивою і дзижчати щосили: «Бж-ж-ж!» Чоловік сіяти передумав, сів, почухав потилицю, помовчав. Пішохід, що насвистує, ще раз обминув його зневажливо, начебто випадково, простежив, що той робитиме, і повернувся до нас.

— Мовчить і чухає потилицю, — сказав Пішохід. — Мабуть, щось вигадує.