Йордан Радичков - Ми, горобчики

На току виявилося багато поживи. Цвір летів задом наперед поруч з нами і весь час повторював:

— Бачите, є пожива, а ви сумнівалися.

На току ми застали сиворакшу з її бантами. Вона стояла осторонь і зосереджено гортала журнал. Мушу відзначити, що цей французький журнал 1903 року став схожий на пиріг: не можна було зрозуміти, де в нього початок, а де кінець, де лице, а де зворот. Однак це аж ніяк не заважало сиворакші поринати в журнал, і ми дійшли висновку, що колись вона цілком порине в нього й зникне. Шановний Добродій підлетів до сиворакші й завів з нею бесіду. Вона дуже любила бесідувати.

Поки вони розмовляли, до нас підлетів Гаврош. Він приніс у дзьобі соломинку й похвалився, що знайшов її біля молочного бару. Різних соломинок — ячмінних, житніх та інших — було вдосталь у полі, і ми сказали йому про це, але Гаврош відповів, що то звичайні польові соломинки, а його соломинка окультурена, справжня міська соломинка, гідна зайняти чільне місце в будь-якому молочному барі або кондитерській. Він ніяк не хотів зрозуміти, що ця міська соломинка прийшла з поля, в місті її причепурили, загорнули в папір і так дають людині, щоб вона через неї смоктала із склянки. Сиворакша втрутилася, пояснюючи, що в людини немає дзьоба, тому їй важко пити і вона користується соломинкою. Сиворакша кривлялася і цим дратувала Шановного Добродія. Вона казала «дзоб», а не «дзьоб». Шановний Добродій раз у раз виправляв її, пояснюючи, що слід вимовляти «дзьоб», але вона стояла на своєму, наперекір казала «дзоб», а потім поринала в свій журнал. Глибоко зітхаючи, Шановний Добродій припиняв суперечку словами:

— Будь-яка суперечка з жінкою — марна втрата часу!

Поки вони сперечалися, а Гаврош, другий племінник Фр. Т. Мітітакі, бундючився біля них зі своєю міською соломинкою, звідкись з’явився яструб.

— Дві!.. Дві!.. — несподівано вигукнув У Фу і почав натягувати свою коротеньку дитячу майку. Горобець з Китаю ще не зовсім опанував нашу мову і не всі наші слова вмів правильно вимовляти. Замість: «Дивіться! Дивіться!» — він казав: «Дві! Дві»

Ми озирнулись і побачили, що на нас стрімголов несеться хижак. Коли він пролітав над річкою, його помітив чоловік з рушницею, який ішов берегом. Чоловік прицілився в хижака і вистрелив. Занімівши від жаху, ми побачили, як яструб здригнувся, перехилився, одне крило в нього повисло. Зробивши дугу, щоб утекти далі від мисливця, яструб полетів униз і впав у річку. Мисливець пішов собі далі своєю дорогою, а ми всі кинулися до річки.

Повернувшись головою до нас, попереду летів Цвір, останніми — сиворакша й Шановний Добродій. Сиворакша летіла тільки на одному крилі, бо другим притискала журнал. Оскільки Цвір скористався заднім ходом, він хутко пролетів над річкою і, опинившись на другому березі, гукнув:

— Ось і я!

Він повернувся, щоб зустріти нас. Ми прилетіли майже всі разом, сіли на березі й що побачили! Яструб упав просто у воду недалеко від берега. Він лежав на одному боці й дивився на нас жовтим, повним ненависті оком, наче в нього стріляли ми, а не мисливець. Яструб нагороїжився, око його випромінювало злість і загрозу. Хижак думав, що ми прибули мститися йому за наші кривди. Таку велику ненависть я бачив уперше. Піук, який весь час мугикав: «Піук, піук, старий турок смокче чубук», перестав мугикати. Замовк і Пішохід. Тільки сиворакша гукнула яструбові:

— Приборкали й тебе нарешті, проклятий!

Яструб нічого не відповів, лише щосили плеснув здоровим крилом по воді й забризкав сиворакші банти.

— Дідько б тебе вхопив, так мене забризкав! — зарепетувала сиворакша, а Шановний Добродій намагався її заспокоїти, бо від хижака нічого іншого не можна чекати.

Мугик спитав мене:

— Джіффе, як, на твою думку, ти маєш право на помсту?

Цвір сказав:

— Чому тільки Джіфф? Ми всі мусимо відомстити! Хіба тільки Джіфф любив Ю. Тц?

Шановний Добродій поважно походив туди-сюди перед нами, прокашлявся й промовив:

— Чи зрозуміли ви тепер, хлопці, що краще жити, ніж вмирати?

Яструб, який весь час дивився на нас з ненавистю і слухав нашу розмову, заплескав крилом і почав метатись у воді. Він здійняв справжній фонтан і забризкав усіх нас водою.

— Бризкай, клятий, — сказала йому сиворакша, — все одно зараз помреш!