Григорий Кирилюк - Бувальщина прикордонника Гриви

Повісивши через плече торбину з немудрим харчем, Гордій Грива вирушив у далеку дорогу. Манила його прикордонна застава, де служить старший брат Гарасим. От і він стане прикордонником.

Велика прикрість чекала Гордія на заставі: виявляється, його брат закінчив службу й поїхав до міста працювати на заводі. Та хлопець нізащо не хотів повертатися додому. Ночував у полі під копицею, а вдень уперто тинявся побіля загону. Аж поки не взяли прикордонники його до себе. Звичайно, Гордій спочатку мив підлогу в казармі, чистив на кухні картоплю… Але через кілька років він таки вийшов на охорону священного кордону Вітчизни. Кмітливим прикордонником став Гордій Грива.

Височенько підкотивши латані-перелатані штани, повісивши через плече торбину з сухим підпалком, цибулиною та вареними яєчками, Гордій Грива вирушив у далеку дорогу.

До Білої Церкви ішов з Петриком.

Петрик був на рік старший за Гордія і мав повних шістнадцять літ. Зате Гордій переганяв його на зріст. І в ході виявився жвавішим. До того ж Петрикові заважала повненька торбина вареників з сиром. Петрикова мати тримала здалу корову, а у Гриви животіла така круторога, облізла та сухоребра рябуха, що від неї ні молока, ні сиру, ні масла й на великі свята не мали. Одне назвисько, що корова.

— Ви куди чапаєте? — наздогнавши хлопчаків аж під Білою Церквою, запитав їх знайомий візник.

— До війська, — гордовито відповів Грива.

— Ну-ну, вояки… Ну-ну…

Візник ще довго нукав, і не можна було второпати до кого: чи то до коней, чи то до мандрівників.

Та хлопці не прислухалися до його буркотливого голосу. Їх манила чарівна мрія — якщо не служба в легендарній будьоннівській частині, то вже напевне у прикордонному загоні.

Біла Церква не так уже й далеко. Якихось шістдесят кілометрів од їхнього села. На третій день мандрів друзі увійшли до міста, ще не баченого, але пам’ятного з Шевченкового «Кобзаря».

З острахом перейшли кам’яну шумовиту загату на річці Рось, водночас чхнули біля посивілого млина, досхочу надивились крізь заіржавілі грати на костьол і несміло наблизились до воріт з червоним грибком.

— Вам до кого, хлопці? — ввічливо поспитав вартовий червоноармієць з довгою і дуже жовтою гвинтівкою.

«Безвусий, а вже, певно, воював», — заздро думав Грива, дивлячись на задимлений багнет.

— Так вам до кого? — вимогливіше повторив вартовий.

— Та-та-а… хочемо служити в будьоннівцях, — непевно протягнув Петрик. — До війська, значиця…

Гордій стояв поруч друга і всім своїм виглядом підкреслював готовність стати будьоннівцем.

Червоноармієць уважно глянув на хлопців.

Холоші вони уже відкотили по самі кісточки. Босі ноги чорніли від засохлої грязюки, наче в брудних черевиках були. Торбини хлопці позасували аж за лопатки.

В такому молодцюватому вигляді й застав їх викликаний вартовим командир. Це був плечистий, стрункий, з коротко підстриженими вусами кавалерист. Оглянувши хлопців з голови до ніг, командир ледь помітно усміхнувся краєчком губ і запитав так само, як і вартовий. Тут Грива не втерпів і, випередивши свого товариша, випалив:

— Прийміть нас в прикордонники!

— А я хочу до будьоннівців… — уперто мовив Петрик і докірливо зиркнув на Гордія.

— Е, хлопці, то ви не туди потрапили, — співчутливо відповів командир. — Ідіть собі просто на захід сонця. Там і стрінете прикордонників, а ми не ті й не тії…

На тому й побажав їм щасливої дороги.

— Отак… — розчаровано мовив Петрик. — Казав же я тобі— даремно б’ємо ноги, — дорікнув Гордієві.— Не послухався — от і маєш…

Петрик ледве не заплакав.

Позаду хлопців лишились ворота з червоним грибком, попереду хлюпотіла Рось. Покупались друзі, попоїли мовчки, що було в торбах, та й стали радитися. Петрик рветься додому. У нього дома і вареники є, і хліб, і брати… А що ж у Гордія? Старий, контужений у боях з німцями та петлюрівцями батько. В хаті на стіні під рушником портрет Миколи Щорса, в дивізії якого служив Гордіїв татусь. Коло столу на лавці завжди задумана сестра-каліка. Біля печі клопотиться чорноока мати. А де ж старший брат Гарасим? Еге, той уже справжній прикордонник. Коли приїздив у відпустку, сусіди не могли надивитися на «зеленого» вояку. Згадавши про брата, Гордій з жалем у голосі мовив: