Григорий Кирилюк: Бувальщина прикордонника Гриви

Сталося так, як говорив Юхим Нестерович.

Хлопцева душа не лежала до ополоників. Особливо збунтувалась вона того пам’ятного ранку.

А трапилось ось що.

За сніданком Оранін запхав собі у пельку грудку рафінаду і, апетитно поцмокуючи, допивав четверту чашку чаю. Косо глянувши на спорожнілий бачок, він важкувато зітхнув і попустив пасок на дві дірочки.

— Напився, браток Грива, аж черево зіпріло. Останній раз! — мовив Оранін. — Обідати будемо вже на заставі. — І, вдаючи з себе вельми заклопотаного службою, додав: — На боєвоє дєло ідьом, браток…

І хоч сибіряка брали на кордон разом з випускниками учбового підрозділу (тепер уже молодшими командирами) не для виконання бойових завдань, а лише на посаду писа-ря-каптенармуса, вся його велика постать випромінювала погорду і поважність.

Залишаючи їдальню, Оранін зверхньо кинув:

— Значця, так, браток Грива, бувай. Крути ополоником в казані. Густіше насипай, у добавці не відмовляй…

Це вже було занадто.

Слова Ораніна, наче окропом, ошпарили Гриву.

Потай Грива мріяв, що й для нього, як і для курсантів, кінчається строк навчання на кухні. Адже минув цілий рік. Гордій сподівався, що сам Хмара нагадає про це своєму вихованцеві. Але Юхим Нестерович промовчав. «Ясно, — зробив висновок Грива, — Хмара не хоче мене відпускати. — Потім подумав і ляснув себе по лобі.— А коли я самовільно піду з молодшими командирами на справжній кордон, га? Це ж не в Аршаву, а на свою заставу, на кордон?!»

Грива сяк-так поскладав спорожнілі бачки та миски до посудомийки і тихцем вислизнув з кухні. Захопив свій речовий мішок, карабін з належним боєзапасом. Під зелений картуз підмостив зім’яту газету, щоб бути вищим на зріст і не дуже псувати «ранжир». Шинельна скрутка та лямка протигаза геть затуляли петлиці. Коли б на них і були якісь відзнаки, то все одно їх важко було б помітити.

Можливо, ризикований задум Гордія Гриви й здійснився б. Побачив би він і прикордонну річку Збруч, і смугасті стовпи: червоно-зелений з гербом СРСР і сіро-чорний чавунний з орлом на західному березі ріки. Коли б не отой сибірський кедр, що має людське прізвище Оранін. Захеканий і спітнілий, пізніше всіх став він до строю. З розгону Оранін, наче віл ратицею, наступив своїм чоботищем на ногу Гриві. Ойкнув Гордій, присів. А в Ораніна від безмежного здивування рот роззявився.

— Гр-р-р-ива?! І ти на кор-р-рдон?!! — на всю казарму вигукнув він.

Грива спересердя рубцем підошви «різонув» кедра по сухожиллю під коліньми і просичав:

— Цс-с-с, лапоть-балетка…

Та було вже пізно.

До строю наближався начальник школи. Він помітив Гриву, підкликав старшину і звелів ще раз перевірити за списком вилаштуваних до маршу прикордонників. Прізвища Гордія Гриви, звісно, у списку не було. Тоді Грива сміливо й чітко відкарбував три кроки від строю, зупинився перед начальником школи і жалібним голосом запитав:

— Значить, не візьмете мене на пошуки шпигунів, товаришу начальник?

— Ні,— твердо відповів начальник.

— Навіть до коней на заставу?..

— Навіть.

— І кашу варити не візьмете?

— Ні.

Грива захитався на місці, ще раз кинув благальний погляд на начальника, потім перевів очі на старшину. І старшина мовив:

— Курсант Грива буде…

Начальник школи поправив:

— Вихованець Грива ще не курсант…

— Я так і хотів сказати, товаришу начальник. Але з нього може бути здібний курсант. — І, повернувшись до Гордія, спитав: — Вірно?

— Так точно, товаришу старшина!

— Тоді скиньте скрутку шинелі, протигаз, поставте карабін до піраміди, — владним, але сумирним голосом наказав начальник школи, — Старшина покаже вам, де стоїть швабра і відро…

— З цього починається навчання в школі?

— Так, — коротко кивнув начальник.

Склавши своє бойове спорядження, Грива підійшов до старшини. Попросивши дозволу в начальника, старшина повернувся кругом, за ним — Гордій. Біля комірки з немудрим господарчим майном старшина сказав:

— Я вам видам суконку, Гриво, ясно?

— Так, — наслідуючи начальника школи, відповів Гордій.

— Ви її змочите гасом, повитираєте піраміди, тумбочки, ліжка. Ясно?

— Так.

— Шваброю ж легенько позмітаєте павутиння на стелі, по закутках, за грубками. Ясно?

— Так.

— І взагалі, щоб до мого повернення казарма блищала, як перукарня. Ясно, Гриво?

— І тоді я зможу бути?..

— Курсантом, а там і молодшим командиром, — підкреслив старшина. — Не втрачайте надії.

Молодші командири вийшли з казарми на подвір’я, вилаштувались у похідну колону. Гордій Грива, в самій натільній сорочці, з відром і шваброю в руках, мрійливим поглядом проводжав їх.