Григорий Кирилюк - Бувальщина прикордонника Гриви

Уже з дерев опадали жовтіючі листочки, зів’яла й поникла трава, відцвітали запізнілі квіти, а сукно на Гордієвому картузі зеленіло по-весняному. На тлі цієї зелені червоніла, як ягідка, п’ятикутна зірочка. А блиску чобіт позаздрив би найспритніший ваксівник. Про галіфе та гімнастьорку й говорити нічого: обмундирування лежало на курсантові так, мовби він народився в ньому. А як впевнено крокує Грива! Які у нього статечні помахи рук! Та й помітно підріс недавній куховарик. Поставивши його під ростомір у санітарній частині, лікар високо звів білі брови:

— Сто шістдесят і сім. Ого! Нічого собі вимахав на казенних харчах!

— Нормально, товаришу лікаре, — з гідністю відповів Гордій.

У школі курсант Гордій Грива навчався добре. Одного не вистачало в характері майбутнього молодшого, командира — мужності. Пасував він перед темрявою. А що ж то за прикордонник, який втрачає самовладання вночі?

Та як не намагався Грива перебороти ганебний страх, йому це довго не вдавалось. Перед його очі нічної пори раз у раз беззвучно спливали жахні примари, мордували Гордієву душу.

А всьому тому причиною були спогади про всіляку «чортівшину», привезені Гривою з дому.

Пізніше він зізнався друзям:

— Моя столітня бабуся водила мене лісом, збирала зілля, гриби, ягоди і все оповідала. «На оцій березі,— каже, було, — я бачила кінську упряж. То її нечистий повісив, аби когось заманити на березу й повісити християнську душу. А отам, над річкою, сама копиця сіна відповзала від мене. Гляди ж, — наказувала мені,— сам не бігай до тієї гущавини, там і вдень темрява, бо живе там вовкулака, упир…»

І заходиться лякати то нечистим, якого ніби сама бачила, то відьмою, що частувала її козячим молоком, то чародієм, то мертвими душами, що вилітають з домовин…

Молода хлопчикова уява, наче губка воду, вбирала всю оцю «чортівщину», гальмувала в ньому сміливість, відвагу, мужність.

Як реп’ях у кожусі, трималися всі оті розповіді в його пам’яті.

Якось Гриві припало вартувати біля радіостанції, що містилася поблизу старого цвинтаря.

Звечора небо гралося зірками, а опівночі захмарилось, почав накрапати дощик. Грива, мерзлякувато щулячись, стояв під навісом. Раптом до його напруженого слуху долинуло якесь цокання. Немовби на цвинтарі якийсь каменяр карбує напис на могилі: цок-цок-цок… Що за диво? «Візьму каменюку, — не дуже хоробро подумав Грива, — кину туди. Може, перестане». Намацав чоботом камінчик. Жбурнув. Прислухався. Наче замовк невидимий каменяр. Але за хвилину знову чути: цок-цок-цок. І, здається, ще ближче, ніж спочатку.

Страх невблаганно охоплює вартового. Забувши про сигнальну кнопку, якою можна викликати начальника караулу, Гордій тремтячими руками звів гвинтівку та й бабахнув на кладовище.

Невдовзі прибіг начальник караулу з двома курсантами.

— В кого стріляли? — питає схвильовано.

— По цвинтарю.

— З якої потреби?

— Там хтось гроби розбиває. Певно, золото грабує в багатих небіжчиків. О, чуєте, цокає?

Прислухались. Дійсно, «каменяр» робив свою справу: цок-цок-цок. Грива без дозволу лупнув другий постріл. Ще примчало кілька курсантів. Начальник наказав прочесати цвинтар. Вподовж і впоперек перейшли, а «каменяра» не виявили.

— Ото ж воно і є,— похитав головою Грива, — на політзаняттях твердять, що у світі не існує ніяких примар. А це що? Чуєте?

Цок-цок-цок…

Довелось підсилити варту біля радіостанції.

А ранком усім складом караульної команди вийшли на цвинтар. Кожному хотілося побачити бодай який-небудь слід нічної роботи «каменяра». І побачили: один продірявлений кулею хрест, другий зовсім повалений. І ще — бляшаний дашок, що звисав на дротикові з залізного хреста. Вітер похитував дашок, і він цокав об залізо.

Грива очам своїм не повірив…

Десь через місяць після цього випадку Гордій вартував на давньому згарищі. Про це згарище люди оповідали страшну легенду, а може й бувальщину. Казали, що давним-давно турки брали з Поділля селян у неволю. Заганяли вони невільників до кам’яного караван-сарая, який нібито стояв на місці згарища. Одного разу невільники збунтувались. Розлючені турки підпалили караван-сарай. Відтоді минуло багато років, але згарище не заростає травою, а на камінні ранками блищать краплі. Сиві діди кажуть, що то сльози невільників, які прилітають щоночі з того світу і тут плачуть.

А в льоху під згарищем стоять залізні бочки з бензином, їх і охороняв курсант Грива.