Григорий Кирилюк - Бувальщина прикордонника Гриви

За Гордієвою спиною — схил гори з молодим лісочком, маленькою берізкою коло застави і — велика-велика Вітчизна…

Зненацька в Збручі — бовть… бовть… бовть…

Точнісінько так, наче ото люди переходять річку вбрід.

Бовть… бовть… бовть…

«Хто ж це там бовтається?» — питає себе Грива і обережно переводить курок затвора із запобіжника на бойовий звід. До дзвону у вухах прислухається.

Корова? Що їй тут робити цієї пори? Риба? Але ж вона скидається, а це — бовть… бовть… бовть… Хто ж тоді?.

Звівшись на лікті й опираючись на них, Грива безшумно повзе у високій траві. Ось і річка зблиснула холодним сріблом. І враз зовсім поруч — бовть… бовть… бовть…

«Шпигун!» — майнуло в Гордієвій голові.

Спина холоне, наче її хтось натирає м’ятою. Картуз чогось раз у раз чіпляється за галуззя верболозу. Немає дощу, не летять бризки з річки, а з Гривиного обличчя скочуються мокрі горошинки…

Шпигун бовтається, але на берег не вилазить.

«Ага, — метикує Грива, — вичікуєш, прислухаєшся. І я замру. Підожду».

Порушник не вилазить, сидить у воді. Але ж він явно торкнувся радянської землі! Може, скомандувати: «Стій! Руки вгору!» Дурниця. Він почує голос і крутне назад, розтане в темряві.

— Гаразд, — шепоче до себе Грива. — Буду бити на звук. Що буде, те й буде… Хоч би трохи показався…

І невидимий порушник кордону, немов підслухавши прохання Гордія Гриви, висунув з-за куща свою чорнішу ночі шапку. Тоді Грива — ба-ба-бах!

Язичок полум’я на мить освітив воду, мерехтливі кущі.

А луна від пострілу прудко покотилася до застави. Невдовзі там шугнула угору зелена ракета — знак того, що зараз прибуде тривожна група.

Гордій зайцем стрибнув від куща, з-під якого випалив по шпигунові, принишк у траві. Прислухається.

Бовтання припинилось. Тільки кущики верболозу злякано шепотять над водою.

За кілька хвилин над самим Гордієвим вухом почувся стишений шепіт старшого тривожної групи:

— В кого стріляли, товаришу командир?

— Шпигуна убив! — неслухняно відповідає Гордіїв язик.

— А де ж він?

— У воді, під кущем… Шукайте. Об-б-ережно. Не визирайте. Може, він живий, причаївся…

— Знаємо, — відказує старший тривожної групи й тицяє довгим багнетом своєї гвинтівки. — Еге, щось м’яке. Зач-ч-чепилось!..

Грива допомагає виволікти на берег те м’яке і важке. Витягли. Роздивились. І старший саркастично пхикнув:

— Видра… та ще й з рибою в зубах.

— Тьху на тебе, клята! — спересердя плюнув Гордій.

Відтоді Гордія на заставі прикордонники жартома прозвали Видрою. Бувало, зійдуться покурити, розпитують один одного:

— Ти сьогодні в «секреті» був з Нікітіним?

— Ні. З Видрою.

Що й казати, невесело було на душі в молодшого командира Гриви…

Ліс. Знайома звивиста стежина. Грива іде в денний дозор. Не до Збруча, а на високий пагорб. Західний бік пагорба скелястий. Колись тут довбали каміння, рвали його пороховими зарядами. Відтоді лишилися виїмки з терасами.

З пагорба дозорному далеко видно вздовж кордону праворуч і ліворуч. Внизу під горбом тече Збруч. За річкою — пологий берег, лісок і польська стражниця. В ній живуть солдати, по-польськи — жовніри. Вони охороняють кордон з свого боку.

Гарний, чарівний краєвид.

От тільки пан Злочек і ксьондз псують його своїми відворотними постатями.

Посилаючи Гордія в дозор, начальник застави наказував:

— Пильнуйте за двором пана Злочека. До нього чогось зачастили чорні автомобілі. Можливо, там…

— Резиденція, — підказує Грива.

Начальник мовчки киває головою.

Отак, задумавшись, іде собі Грива стежкою між молодими берестами, дубочками, ялинками. Придивляється, прислухається, збиває чобітьми ранкову росу на травах. Йому пригадалось, як він з напарником повертався цією стежкою на заставу першого дня перебування на справжньому, а не на учбовому кордоні. Зайшов у канцелярію, а начальник питає:

— Доповідайте, командире відділення Грива, що бачили на кордоні?

Грива й випалив:

— Нічого, товаришу начальник!

— Ви ідіть, Нікітін, — звернувся начальник до напарника Гриви, — а ви, Гриво, лишіться.

Стоїть Грива посеред канцелярії і нічогісінько не може второпати. Начальник сів за стіл, поволі зняв кашкета, засунув пальці в чорне густе волосся й похилив голову на руки. Мовчить. І Грива ні пари з вуст. Отак вони помовчали якусь хвилину, потім начальник потер долонями обвітрене, засмагле обличчя, подивився докірливо на молодшого командира і скрушно сказав: