Григорий Кирилюк - Бувальщина прикордонника Гриви

«Лізь-лізь», — підбадьорює себе Грива.

І ось — що він бачить?

Метрів за два нижче Гриви повз… грубелезний сірий вуж. Сім’ячковими очима він глипав на дозорного, а дозорний на нього.

— Ах ти, сірий лазутчику! — розсердився Грива й жбурнув каменя.

Вуж махнув хвостом і шурхнув униз.

— Слухай, Альошо, чого це у тебе таке кумедне прізвище — Заграйко?

Нудно лежати мовчки в «секреті». Кортить бодай стиха поговорити. Альоша повертається до Гриви обличчям і охоче відповідає:

— У нас на Поліссі ще й не такі трапляються. От, наприклад, Печихвіст, Жниборода, Ракобовт, Жабокрук. Еге, що прізвище, була б людина людиною. От ми пишаємось Заграйками. Мій дід і батько — сільські музиканти. Дід грав на лірі, а батько й досі грає на скрипці. Можливо, за це й назвали нас Заграйками. Добре, що не Ракобовтами…

І разом пирхнули в рукав.

Заграйко спостерігає ліворуч і назад. Грива — праворуч і вперед. Пес Жар витягнувся поміж ними.

Глибока ніч. Терен заслонив над «секретом» зорі. Вже спала на трави роса. Та холоду прикордонники не відчувають. На них фуфайки, під ними простелені брезентові плащі. Попереду, як щербата коса, виблискує Збруч. Неподалік темною громадою застигла старезна липа. Скільки їй років, ніхто з старожилів не знає. Вдень липа ще сяк-так схожа на дерево. Вночі ж вона стає страшною, примарною. Мов покалічені руки, стирчить обрубане гілля. Виколотими очима чорніють дупла.

Старожили розповідали про липу цікаву легенду.

Колись, як ішов Семен Михайлович Будьонний з своєю кіннотою бити панів-шляхтичів, то наказав біля цієї липи обладнати командний пункт. Копали бійці бліндаж і викопали щось дуже ретельно загорнуте у волову шкуру. Розмотали знахідку й ахнули. Там лежали старанно змащені несолоним салом гостроверхий шолом, кольчуга і дволезий меч. Подали бійці той меч Будьонному. Командарм придивився до нього, читає:

«Без потреби не виймай, а без слави не ховай».

«Дуже вчасна знахідка, — мовив Будьонний. — Будьмо ж вірними заповіді наших предків».

І кинулись будьоннівці на панів-шляхтичів.

А як поверталися з далекого походу, то знову закопали цього меча під старою липою. Знали прикордонники про цей меч. Але пам’ятали заповідь:

«Без потреби не виймай!»

Ходила між людьми ще одна легенда про стару липу. Тільки жартівлива.

Казали, що в дуплі жила злюча підсліпувата сова і ко-мар-кровопивець. Як комар, бувало, голодує, то наспівує таку пісеньку:

А вже коли комарові пощастить насмоктатися крові, тоді він глузує з сови:

Не стерпіла сова такої образи та прискіпалась до комара.

— Скажи мені,— єхидно питає,— чого ти завжди літаєш вночі, а вдень і носа свого не показуєш на сонце?

— Бо я, совочко, дуже тлустий. Боюсь, щоб не розтопитись на спекоті.

— Пхі-хі,— насміхається сова.

— Ось ти, совонько, скажи: чого це ти тільки вночі літаєш, а вдень і дзьоба не вистромиш з дупла?

— Бо я дуже гарна, — згорда відповіла сова, — боюсь, щоб ворони не зурочили…

Всяке лізе в голову прикордонникам, коли вони отак нерухомо, без куріння і майже без розмов чатують в «секретах». Ось і нині. Яка довкола місячна, срібна ніч! Звідусіль линуть пахощі. Як хочеться спати! Грива схилив голову на руки. І йому здається, що це не кулак, а м’якенька-м’якенька подушечка. Тільки холодний дотик собачого носа повертає Гордія до дійсності.

А в дуплі липи щось заблимало. Миг-миг-миг…

Грива торкає ліктем Заграйка. Обоє прикипають очима до дупла.

Знову — миг-миг…

Немає сумніву — якийсь шпигун сигналізує на той бік Збруча!

Відстань — п’ятдесят, щонайбільше сімдесят метрів.

— Схопимо?! — гаряче шепоче Грива на вухо Заграйкові.

— Давай!

Жар сховав язик. Нашорошив вуха. Збив лапою травинку з морди. Мигтіння припинилось. Можливо, з-за кордону передаватимуть відповідь? Немає. Що ж діяти? Затаїли подих прикордонники. І несподівано ніч розпанахав одчайдушний крик. Жар схопився. Від дупла щось наче стрибнуло й мчить на «секрет». Роздумувати ніколи.

— Фас! — Заграйко пустив Жара.

Прикордонники метнулись за собакою. Злапали. Ось він — шпигун-сигнальник. Вилупаста сова, що насіла на зайця.

— Нічого, Заграйко, — розважливо, мовив Грива, — цієї ночі ми спіймали сову, а скоро, чує моє серце, доведеться мати діло з справжніми хижаками.