Григорий Кирилюк - Бувальщина прикордонника Гриви

— Як знаєш, Петрику, хочеш — іди зі мною на захід сонця. а хочеш — повертайся додому. Бо я… я все одно помандрую до прикордонників.

Мовчки провів Гордій друга за околицю Білої Церкви. Постояли трохи під велетенським дубом. Похмуро перезирнутись. Тут якраз наспів отой візник, що доправив хлопців до міста. Петрик вчепився ззаду на ресорах, і невдовзі його сховала курява…

Надвечірні промені вже золотили рейки залізничної колії, коли Гордій, кривуляючи між вугільними кучугурами, наблизився до вантажних вагонів. Вагони, як і оте вугілля, були запорошені, чорні. І стіни станції, і дахи, і паркани теж похмуро темніли. «От тобі й Біла Церква, — подумав Грива, — а що тут білого?» Хіба що (о жах!)… біліли зуби вуркагана, який марою з’явився попереду Гриви. Він пожадливо глянув на торбину незнайомця і, простягнувши забруднені вугільним пилом руки, сказав:

— Шамать у тібя єсть?

Гордій похапцем відломив йому шматок підпалка, подав яйце. Поки вуркаган уминав їжу, Грива пильно й здивовано розглядав його. На зріст він був нижчий від Гордія, але ширший у плечах, короткошиїй. На руках, наче ножиці, кумедно розходились довгі пальці. «То вже напевно кишеньковий злодюжка», — здогадався Грива. На голові вуркагана під засмальцьованою кепкою вихрилось давно не стрижене волосся. Босі ноги й благенький одяг були ще дужче забруднені, ніж у Гордія. А насторожені сині очі так і пантрували довкола, наче у переляканого кота.

Тут же, за чорною кучугурою антрациту, і познайомились. Вуркаган назвав себе чудернацьким іменем — Льока, а Гордія перехрестив у Жоржа. Льока щиросердо навчив його, що робити, коли прибуде пасажирський поїзд.

— Зразу не підбігай до вагона, — наказував Льока, — а підскоч тоді, як паровоз на відході подасть гудок. Ти чіпляйся за залізні перильця підніжки, а я майну…

Він показав замазученою рукою на рейки.

Коли посутеніло, підсунув пасажирський поїзд. Терпляче вичікували мандрівники відхідного гудка. І, як тільки він биком заревів десь попереду, прожогом кинулись до освітленого вагона. Гордій вчепився тремтячими руками за поруччя, а Льока щез під настилом вагона.

Може б, Гордій і доїхав без пригод до краю рідної землі, якби в дорозі не наздогнала поїзд велика злива. Косі колючі струмені полоскали його, як хотіли. Блискавка вихоплювала з темряви миготливі телефонні стовпи й, здавалося, скакала поруч вагонів. Гордій, знаючи, що в грозу небезпечно триматися за металеві речі, пустив поруччя, просунув голову між дерев’яними східцями і, повернувшись сідницею в поле, мчав таким чином у незвідану далину. Паровоз іскрився, немов позичав у блискавки вогню, голосив гудком у ніч.

Та ось поїзд прогуркотів на стрілках, стишив хід, зупинився на якомусь людному вокзалі. І тут, немов з-під землі, перед Гордієм з’явився Льока. Він був сухісінький і вдоволений. Ляснувши Гордія по задубілих плечах, наказав:

— Валяй у клоччя!

— Яке-е-е-е клоч-ч-чя? — не попадаючи зуб на зуб, спитав Гордій.

— Під вагоном є скринька з клоччям. Залазь, кажу!

Ну, клоччя, то й клоччя, аби тепло. Грива заліз, обгорнувся м’яким клоччям і заснув. А тим часом поїзд мчав далі, наближаючись до прикордонної станції Кам’янець-Подільський. Льока міцно тримався на східцях вагона. Йому пощастило — злива перестала, ущухли блискавиці.

Однак хлопці до самої станції не доїхали. Перед Кам’янцем-Подільським прикордонники перевіряли у пасажирів документи. Про це добре знав Льока. На коротенькій зупинці він поквапом витяг Гордія з тепленького кубла, непомітно відвів через жовтіюче жито на дорогу. І добре зробив. Бо обоє мали такий химерний вигляд, що й малодосвідчений прикордонник безпомилково визначив би, з ким має справу. Надто впадала в око зовнішність Гриви. Рідна мати і та, певно, не впізнала б його. Від фарбованої кепки на обличчя йому потекли сині хвилясті смуги, які можна бачити на розмоклих афішах. Благенький бавовняний піджачок наїжився промасленими волокнами клоччя. Латка на коліні неслухняно звисла, оголивши подряпану шкіру. І торба стала такою слизькою, немов її хтось намилив.

Їсти нічого. Мовчки ідуть Льока з Гордієм до якогось села, що мріє вдалині. Нудьгують неймовірно. Ще крок, ще два, ще півкілометра шляху позаду. І — яка щаслива несподіванка! У Гордія під ногами заблищав… срібний півкарбованець! З робітником-ковалем, який молотом гатить по ковадлі, аж іскри снопом встають. Біля ніг у нього лежать уже готові плуг та серп, а поруч число: «1924». Грива на долоні зважив знайдений півкарбованець — тяжкенький. Значить, справжнє срібло. Тепер 1932 рік, довгенько тут пролежав півкарбованець, а може, хтось недавно загубив.