Джеймс Барри - Пітер Пен

Через кілька хвилин вона зникла з очей. Пітер лишився в затоці сам-один.

Скеля стала дуже-дуже маленька: зараз сховається під водою. Бліді місячні промені навшпиньки скрадалися по воді; ось-ось можна буде почути наймелодійніші і найтужливіші звуки на світі: спів русалок під місяцем.

Пітер аж ніяк не був схожий на інших хлопчиків, але й він нарешті злякався. Дрож пробіг його тілом, як пробігають брижі по воді; але на морі брижі ідуть одні за одними, сотні і сотні, а Пітер відчув цей дрож тільки раз. І вже наступної миті знову гордо стояв на скелі, з посмішкою на обличчі і з барабанним боєм всередині. Він ніби промовляв: “Смерть — це теж велика пригода”.

Останнє, що почув Пітер, перш ніж залишився сам-один, — це були русалки, що пірнали одна за одною у свої спальні на дні моря.

Треба було мати дуже добрий слух, щоб так далеко чути, як вони зачиняють двері; але кожні дверцята в коралових печерах, де вони жили, дзвонили ніжним дзвоном, коли відчинялися і зачинялися (як у найкращих будинках на материку), і Пітер чув ті дзвіночки.

Вода невпинно піднімалась, аж сягнула його ніг; і поки вона готувалася зробити останній великий ковток, увагу Пітера привернув якийсь предмет, що гойдався на хвилях. Він думав, що це шматок паперу на воді — можливо, фрагмент повітряного змія, — і знічев’я уявляв, скільки часу він дрейфуватиме до берега.

Та ось Пітер помітив, що цей дивний предмет, очевидно, заплив у затоку з якоюсь визначеною метою. Предмет боровся з течією і вперто долав її; і коли йому це вдавалося, Пітер, який завжди співчував слабшим, не міг втриматися від оплесків: так, це був напрочуд відважний шматок паперу.

Але насправді це був не папір, а була це Птиця-Небилиця, яка докладала відчайдушних зусиль, щоб, сидячи в гнізді, допливти до Пітера. Вправно веслуючи крильми — як завжди, відколи гніздо впало в воду, — вона в такий дивний спосіб пропливла певну відстань; але доки Пітер впізнав її, Птиця вже вибилася з сил. Вона припливла сюди, щоб урятувати його позичивши своє гніздо (хоч у ньому й лежали яйця). Мене дивує вчинок цієї пташки, бо хоч Пітер і повівся з нею добре одного разу, але ж він деколи й мучив її. Я тільки припускаю, що так само, як пані Дарлінг й інші мами, Птиця не могла гніватись на нього, бо у нього були на місці всі молочні зубки.

Вона криками пояснювала йому, чого вона тут, а він криком питав її, що вона тут робить. Але, звичайно, вони не розуміли криків одне одного. У чарівних казках люди вміють вільно розмовляти з птахами, і я теж міг би на мить зробити вигляд, ніби це така сама казочка, і сказати, що Пітер розумно відповідав Птиці-Небилиці. Але правда завжди найкраща, і я переповідаю тільки те, що сталося насправді. Отож, не досить того, що вони не могли порозумітися, — вони ще й забули добрі манери.

— Я-хочу-щоб-ти-заліз-у-моє-гніздо, — говорила пташка, вимовлячи слова якомога повільніше і чіткіше. — Тоді-ти-зможеш-дрейфувати-до-берега-але-я-дуже-втомилась-і-не-можу-підпливти-ближче-тому-тобі-доведеться-підпливти-до-гнізда-самому.

— Що ти там кавкаєш? — відповів на це Пітер. — Чому ти просто не пустиш гніздо в дрейф, як завжди?

— Я-хочу-щоб-ти… — знову почала Птиця і повторила все від початку до кінця.

Тоді Пітер теж спробував говорити повільно і розбірливо.

— Що-ти-там-кавкаєш? — і так далі.

Птицю-Небилицю це вже починало дратувати: у цих птахів дуже скоро уривається терпець.

— Ти, дурноверхий горобче, — кричала вона, — чому не робиш те, що я тобі кажу?

Пітер відчув, що вона його обзиває, і навздогад різко відповів:

— Сама така!

І тут вони якимось дивом разом вигукнули те саме слово:

— Замовкни!

Однак Птиця все-таки твердо вирішила врятувати його, якщо зможе, і останнім відчайдушним зусиллям підштовхнула гніздо до скелі. Потім підлетіла, покинувши гніздо, щоб ясно дати зрозуміти, що вона має на думці.

Аж тоді, нарешті, він усе зрозумів, вхопився за гніздо і вдячно помахав рукою пташці, яка тріпотіла крильми у нього над головою. Вона літала над ним не для того, щоб дочекатися проявів вдячності, і навіть не для того, щоб побачити, як він залізе в гніздо: вона робила це, щоб знати, що він зробить з насидженими яйцями.

У гнізді лежало двоє великих білих яєць. Пітер взяв їх у долоні і замислився. Птиця заховала голову під крило, щоб не бачити їхньої погибелі, але все-таки не могла стриматися, щоб не підглядати крізь пір’я.