Джеймс Барри - Пітер Пен

У нього був дуже добрий настрій.

— Але ми хочемо, щоб ти теж танцював.

Пітер справді був серед них найкращий танцюрист, але нібито здивовано сказав:

— Я? Щоб я торохтів своїми старими кістками?

— І мама теж.

— Що? — скрикнула Венді. — Я, отака копиця, і до танцю?

— Але ж сьогодні субота, — переконував Ледь-Ледь.

Насправді це була ніяка не субота, хоча могла бути й субота, бо вони давно вже згубили лік дням; але завжди, коли вони хотіли зробити щось особливе, то говорили, що сьогодні субота, і сміливо робили, що хотіли.

— Справді, сьогодні ж субота, Пітере, — вже лагідніше сказала Венді.

— Люди з такими габаритами, як ми, Венді…

— Але ж тут тільки наші діти.

— Так, твоя правда.

І вони сказали дітям, що будуть танцювати разом з ними, але якщо ті перед цим перевдяг-нуться в піжами.

— О моя старенька, — звернувся Пітер до Венді, коли вони залишились наодинці; гріючись при вогні й поглядаючи на неї згори вниз, поки вона щось-там латала, він промовив: — Немає нічого кращого, ніж такий вечір, коли вся денна робота закінчена, і ми з тобою вдвох, і можна разом відпочити при вогні.

— Як це солодко, Пітере, правда? — підхопила страшенно задоволена Венді. — Знаєш, мені здається, що в Кудрика твій ніс.

— А Майкл в усьому бере приклад з тебе.

Вона підійшла до Пітера і поклала руки йому на плечі.

— Любий Пітере, — сказала вона, — з такою великою сім’єю я, звичайно, занедбала найцінніше, що в мені було, але ж ти не хотів би нікого іншого замість мене, правда?

— Що ти, звичайно, ні!

Звісно, він не хотів нікого іншого, але поглядав на Венді трохи спантеличено і кліпав очима — так, ніби не знав до ладу, чи це йому сниться, чи відбувається насправді.

— Що таке, Пітере?

— Я просто подумав, — сказав він трохи налякано, — це ж тільки гра — ніби я їхній батько?

— Ну… так, — обережно погодилась Венді.

— Розумієш, — продовжував він вибачливо, — мені годилось би виглядати старішим, щоб бути їхнім справжнім батьком.

— Але ж все одно вони наші, Пітере, — твої і мої.

— Але ж не насправді, Венді? — тривожно запитав він.

— Якщо ти не хочеш цього, то ні, — відповіла вона і виразно почула, як він зітхнув з полегшенням.

— Пітере, — запитала вона, стараючись говорити твердо, — цікаво, а які ти маєш до мене почуття?

— Приблизно такі, як люблячий син, Венді.

— Я так і думала, — сказала вона і усамітнилась в найдальшому закутку кімнати.

— Ти якась дивна, — щиро здивувався він, — і Тигрова Лілея теж. Вона теж хоче кимось бути для мене, але тільки не мамою.

— Ні, аж ніяк не мамою, — переконано підтвердила Венді.

Тепер ми вже знаємо, що було причиною її упередженого ставлення до індіанців.

— А чим же?

— Панні не личить про це говорити.

— От і добре, — сказав Пітер трохи сердито. — Може, Майстринька Дзенька мені скаже.

— О так, Майстринька Дзвенька тобі скаже, — відрізала зневажливо Венді. — Взагалі, це якась мала розбещена тварючка!

І тут Майстринька Дзенька, яка підслуховувала зі своєї кімнатки, пропищала щось непристойне.

— Вона сказала, що пишається своєю розбещеністю, — переклав Пітер.

Раптом у нього з’явилась ідея.

— А може, Дзенька хоче бути моєю мамою?

— Дурило! — обурено закричала Дзенька.

Вона говорила це так часто, що Венді вже не потребувала ніяких пояснень.

— Я можу сказати те саме, — грубо відрубала Венді.

Уявіть собі, Венді нагрубила. Але вона була дуже втомлена і не знала, що має статись цієї ночі. А якби знала, то не грубила б.

Ніхто не знав. Може, так було навіть краще. Їхнє невідання подарувало їм ще одну щасливу годину; і оскільки це була їхня остання година на острові, то дозвольте радісно повідомити, що у ній було цілих шістдесят хвилин радості. Діти співали і танцювали у своїх піжамах. Звучала така прекрасна повільна пісня, а вони вдавали, ніби бояться власних тіней, навіть не здогадуючись, що зовсім скоро тіні зімкнуться над ними, а самі вони зіщуляться від справжнього страху. Який це був бучний і веселий танець і як вони потім борюкалися в ліжку, і біля ліжка! Це більше нагадувало бій подушками, ніж танець, і коли він закінчився, подушки ніби не хотіли прощатися — як друзі, що ніколи більше не побачаться. Потім діти щось розповідали одне одному, доки Венді збиралася зі своєю казочкою “на добраніч!” Того вечора навіть Ледь-Ледь спробував розказати якусь історію, але початок виявився такий дурнуватий, що вжахнув не лише слухачів, але й самого автора і він радісно визнав: