Джеймс Барри - Пітер Пен

— Так, це справді жахливий початок. Тому уявіть собі, що це кінець.

І тоді нарешті всі полягали в ліжко, щоб послухати казочку Венді — ту казочку, яку вони любили найбільше у світі і яку Пітер ненавидів. Завжди, коли Венді починала її розповідати, він виходив з кімнати або затулював вуха руками. І може, якби тепер він теж учинив так само, то всі вони й далі жили б собі на острові. Але цієї ночі він залишився сидіти на своєму стільчику. І скоро ми побачимо, що з того вийшло.

Отож, слухайте, — сказала Венді, приступаючи до розповіді. Майкл лежав у неї на колінах, а ще семеро хлопчаків — у ліжку.

— Був собі один чоловік…

— А може, це була жінка? — сказав Кудрик.

— От якби це був білий щур! — сказав Чубчик.

— Тихенько, — шикнула на них матуся. — Жінка теж там була і…

— О мамусенько, — вигукнув перший Близнюк, — ти кажеш, там була жінка, так? І вона не померла, ні?

— Ні, ні.

— Я дуже радий, що вона не померла, — сказав Дуда. — А ти радий, Джоне?

— Аякже, радий.

— А ти радий, Чубчику?

— Досить-таки.

— А ви раді, Близнюки?

— Раді.

— О, любі дітки… — зітхнула Венді.

— Тихше там, — вигукнув Пітер, вважаючи, що Венді заслуговує на справедливе ставлення, хоч би якою паскудною не здавалася йому її казочка.

— Того чоловіка звали, — вела далі Венді, — пан Дарлінг, а його жінку — пані Дарлінг.

— Я знав їх, — зауважив Джон, викликаючи досаду в інших хлопчиків.

— Здається, я теж їх знав, — із сумнівом у голосі припустив Майкл.

— Як вам відомо, вони були подружжям, — пояснила Венді, — і як ви думаєте, хто ще у них був?

— Білі щурі! — натхненно вигукнув Чубчик.

— Ні, не вгадав.

— Це надзвичайно складне питання, — промовив Дуда, який усю казочку знав напам’ять.

— Дудо, мовчи, не заважай. У них було троє нащадків.

— Хто такі нащадки?

— Ну, скажімо, ти, Близнючок.

— Джоне, ти чув? Я — нащадок.

— Нащадки — це просто діти, — резонно пояснив Джон.

— О мої любі, мої милі… — зітхнула Венді. — Отже, ці троє дітей мали самовіддану няню, її звали Нана; але пан Дарлінг розгнівався на неї і посадив її на ланцюг у дворі, і тоді усі діти полетіли з дому.

— Це страшенно цікава казочка, — сказав Чубчик.

— Вони полетіли, — продовжувала Венді, — в країну Небувалію, де живуть загублені діти.

— Я знав, що вони так зроблять, — збуджено перебив Кудрик. — Не уявляю, як це можна пояснити, але я так і знав!

— Венді, — дзвінко спитав Дуда, — а там був загублений хлопчик на ім’я Дуда?

— Звичайно, був.

— Я тепер у казці! Ура! Я в казці, Чубчику!

— Тихенько. Тепер я хотіла б, щоб ви уявили собі почуття нещасних батьків, від яких полетіли всі їхні діти.

— О-о-о! — застогнали усі, хоча насправді ніхто з них ні на йоту не міг уявити почуття нещасних покинутих батьків.

— Подумайте лишень про спорожнілі дитячі ліжечка!

— О-о-о!

— Це так сумно, — бадьоро промовив один із Близнюків.

— Я не уявляю собі, щоб це могло добре скінчитися, — сказав другий Близнюк. — А ти, Чубчику?

— Я за них дуже переживаю.

— Якби ви знали, яка безмежна материнська любов, — урочисто промовила Венді, — то зовсім би не переживали.

Це було якраз те місце в казці, яке Пітер просто ненавидів.

— Я так ціную материнську любов, — сказав Дуда і лупнув Чубчика подушкою: — А ти, Чубчику, цінуєш материнську любов?

— Авжеж, — відповів Чубчик і дав Дуді здачі.

— Розумієте, — вдоволено сказала Венді, — наша героїня знала, що її мама завжди залишає вікно відчиненим для своїх дітей, щоб вони прилетіли назад. А вони багато років провели далеко від дому і прекрасно собі жили.

— Але коли-небудь вони повернуться додому?

— Анумо, — сказала Венді, підбадьорюючи сама себе, як перед стрибком, — разом зазирнемо в майбутнє!

Усі уявили спіраль — так завжди легше зазирнути в майбутнє.

— Минули роки, і тепер — хто та елегантна пані невизначеного віку, що спускається над Лондонським вокзалом?

— О Венді, хто вона? — вигукнув Чубчик так схвильовано, ніби зовсім не знав.

— Може, це… ні… так, це вона — наша прекрасна Венді!

— О-о-о!

— А ті дві поважні шляхетні постаті, що супроводжують її, схожі на дорослих чоловіків? Може, це Джон і Майкл? Так, це вони!

— О-о-о!

“Погляньте, любі братики, — промовляє Венді, вказуючи пальцем догори, — наше вікно й досі відчинене. О, це нагорода нам за нашу щиру віру в материнську любов”. І вони полетіли до своїх дорогих матусі й татуся, і неможливо описати щасливу сцену їхньої зустрічі, над якою ми опускаємо завісу.