Джеймс Барри - Пітер Пен

Піратський напад став для індіанців повною несподіванкою: і це неспростовно доводить, що безсовісний Гак здійснив його всупереч усім правилам, бо застати індіанців зненацька — річ немислима для білої людини.

За всіма неписаними законами війни з дикунами, першими завжди мають нападати індіанці, і з підступністю, притаманною їхній расі, мають робити це вдосвіта — саме тоді, коли, як їм відомо, бойовий дух білих падає до найнижчого рівня. А білі тим часом мають спорудити грубий частокіл на вершині найвищого пагорба, біля підніжжя якого протікає струмок (бо відсутність води поблизу може призвести до згуби). Там блідолиці чекають нападу: недосвідчені, вони постійно тримають напоготові револьвери і переминаються з ноги на ногу, наступаючи на галузки, але врешті стомлюються і якраз удосвіта засинають солодким сном. А цілу довгу чорну ніч індіанські слідопити, як ті змії, звиваються в траві — і жодна стеблинка не ворухнеться. Пруття під ними вгинається нечутно, як пісок під кротячими лапами. Не долинає жодного звуку, крім — час від часу — чудової імітації самотнього крику койота. На перший крик відгукується другий, тоді ще і ще — і деякі з них звучать переконливіше, ніж крики справжніх койотів, бо ті, правду кажучи, дещо легковажно ставляться до цієї справи. Так тягнуться години холоду, і довге очікування страшенно виснажує блідолицих, яким випало пережити це вперше. Але для досвідченіших ті моторошні звуки і ще моторошніша тиша — лише знаки того, що минає ніч.

Такий був звичайний сценарій, дуже добре відомий Гакові, — отже, його дії ніяк не можна виправдати необізнаністю.

Плем’я пікканіні, у свою чергу, сліпо керувалося законами честі, і всю цю нічну акцію його воїни провели блискуче. Особливим чуттям, яке водночас і зачудовує, і засмучує представників цивілізованих народів, вони знали, що пірати на острові, з моменту, коли перший же з них наступив на суху гілку, — і зразу залунали крики койотів. Кожну п’ядь землі від тієї місцини, де Гак розташувався зі своєю бандою, і аж до Підземної оселі хлопчаків, крадькома дослідили індіанці, взуті у мокасини задом наперед.

Вони відшукали один-єдиний пагорб зі струмком біля підніжжя. Отже, Гак не мав вибору: тут він мав укріпитися і чекати аж до світанку. Запланувавши все з такою диявольською хитрістю, воїни передового загону індіанців загорнулися у свої коци і, з властивою їм незворушністю, що була найвищим проявом мужності, посідали навпочіпки на траві довкола дитячого дому в очікуванні того вирішального моменту, коли доведеться мати справу з блідою смертю.

Вони снили наяву вишуканими тортурами, яких зазнає на світанку капітан піратів. У такому стані й застав наївних дикунів підступний Гак.

З розрахунків, проведених згодом тими індіанськими воїнами, яким вдалося втекти, випливає, що Гак таки ні на мить не затримався на тому пагорбі, хоча, безперечно, не міг не помітити його у сутінках. Думка про те, щоб, може, зачекати, поки на нього нападуть, від першої хвилини до останньої жодного разу не навідала його тонкий розум; він навіть не спромігся почекати, поки скінчиться ніч, і першим завдав удару — проти всіх правил кинувся в бій.

Що мали робити спантеличені індіанці, аси військової справи, які неухильно дотримувалися воєнного плану? І ось уже вони безпомічно кидаються врозтіч від капітана і, наражаючи себе на смертельну небезпеку, надають патетичного забарвлення крикові койота.

Біля хороброї Тигрової Лілеї зібралося дванадцять найсильніших воїнів. Раптом вони побачили, що віроломні пірати перемагають. Тоді з їхніх очей спала полуда, крізь яку їм ввижалася власна перемога. Тоді у них ще залишався час, щоб згуртуватися у фалангу, яку важко було б розбити ворогам, але і це їм забороняли традиції їхнього племені. Як записано в Книзі, шляхетний дикун ніколи не повинен виявляти подиву у присутності білих людей. Таким чином, хоч яким жахливим виявився для них раптовий піратський напад, вони ще якусь мить стояли незворушно, і жоден мускул не здригнувся на їхніх тілах — так, ніби ворог отримав від них особисте запрошення. Аж потім, шляхетно віддавши шану традиціям, вони взялися за зброю, і повітря прорізав бойовий клич. Але вже було надто пізно.

Нам не личить описувати щось таке, що радше можна назвати різаниною, ніж боротьбою. Там полягло багато воїнів — цвіт племені пікканіні. Але не всі вони загинули без відплати. Разом з Худим Вовком поліг Альф Мейсон — він більше не потривожить іспанських вод; а серед інших, повержених у прах, були: Гео, Скоурі, Чес, Терлі й ельзасець Фоггерті. Терлі упав від томагавка нестримного Леопарда, який врешті-решт пробився крізь піратське оточення з Тигровою Лілеєю і жалюгідними залишками племені.