Джеймс Барри - Пітер Пен

Зовсім інакше поставилися до Венді, що вийшла зі сховку останньою. З іронічною люб’язністю Гак зняв перед нею капелюха, запропонував руку і так супроводжував до того місця, де усім зав’язували роти. Він це зробив з таким тактом і був такий незрівнянно галантний, що просто зачарував Венді, яка навіть не подумала кричати. Вона ж була просто маленька дівчинка.

Мабуть, було б наклепом сказати, що Гак на якийсь момент заворожив її, і ми згадуємо про це тільки тому, що ця її помилка призвела до непередбачуваних наслідків. Якби вона гордо висмикнула свою руку (а ми дуже раді були б написати про це), її теж перекидали б із рук в руки, так само, як інших дітей, і тоді Гака не було б при зв’язуванні полонених. А якби його не було при цьому, то він не відкрив би таємницю Ледь-Ледя. А якби він не відкрив цю таємницю, то, мабуть, не міг би вчинити підлого замаху на життя Пітера.

Дітей зв’язали так, щоб вони не могли полетіти: кожного склали вдвоє, коліньми до вух; і для цього чорний пірат розрізав мотузку на дев’ять однакових шматків. Усе йшло як слід, поки не настала черга Ледь-Ледя — цей хлопчик був схожий на такий собі недоладний пакунок, що на нього витратиш всю мотузку і не залишиться найменшого кінчика, щоб зав’язати вузлик. Пірати копали хлопчика ногами, так як ви часом копаєте непіддатливий клунок (хоча насправді слід би було мститися мотузці). І хоч як це дивно звучить, але саме Гак припинив знущання. Він випнув губу у зловтішному тріумфі. Тим часом як його вірні пси пітніли над нещасним хлопчиком, думка їхнього володаря Гака мандрувала значно глибше. Гак дивився в корінь, дошукуючись причини, а не наслідку; і його вдоволений вигляд доводив, що він таки відшукав її. Ледь-Ледь аж поблід, коли збагнув, що Гак розкрив його таємницю. А таємниця полягала в тому, що кожен із хлопчиків міг вільно підійматися і опускатися всередині такого вузького стовбура, куди звичайну людину можна заштовхати тільки добрячою палицею. Біднесенький Ледь-Ледь, найнещасніший з усіх заручників, тепер гірко каявся у тому, що накоїв. У спекотні дні, спраглий, він хлебтав воду без міри, аж поки отак роздувся; і замість того щоб схуднути і знову прилаштуватися до свого дерева, він, нікому не обмовившись і словом, видовбав ширший хід у стовбурі — відповідно до своїх нових габаритів.

Цього Гакові було досить, щоб здогадатися, що тепер, нарешті, доля Пітера в його руках. Та жодного натяку на той страшний план, який власне сформувався у підземних печерах його свідомості, не зірвалося з його вуст; він тільки віддав команду доправити полонених на корабель, а його лишити самого.

Але як їх туди доправити? Зв’язаних у клунки, їх можна було б хіба котити з пагорба вниз, ніби бочки. Але дорога ж пролягала через болото. І знову геній Гака подолав перешкоду. Капітан підказав, що для транспортування дітей можна використати Маленький будиночок. Так і зробили: закинули туди дітей, четверо кремезних піратів підняли будиночок на плечі й понесли, решта пішли за ними, і в супроводі моторошних пісеньок піратського хору вся чудернацька процесія рушила через ліс. Я не знаю, чи плакав хто-небудь з дітей — коли так, то цей плач тонув у піратських співах; але поки маленька хатинка не зникла в гущавині, хоробрий, хоч і невеличкий, димок здіймався з її комина — ніби виклик Гакові.

Гак помітив його, і це окошилося на Пітері. Цей димочок висушив останню краплю співчуття до хлопця, яка ще, може, десь таїлася в шаленому серці пірата.

Найперше, що він зробив, коли опинився самодин у навальних сутінках, — підійшов навшпиньки до дерева Ледь-Ледя, щоб переконатися, що зможе у нього пролізти. Потім він довго стояв і думав. Кинув капелюх — а це погана прикмета! — на траву, і легкий вітерець тепер куйовдив йому волосся. Думи пірата були чорні як ніч, а очі — сині й лагідні, як барвінок. Він пильно прислухався, чи не долине хоч який-небудь звук з-під землі, але там, унизу, було так само тихо, як і тут, на поверхні: Підземна оселя, здавалося, була лише пусткою посеред пустки. А той хлопчисько — спав чи, може, чатував з кинджалом у руці біля дерева Ледь-Ледя?

Не було як довідатися про це — тільки спуститися під землю. Гак недбало скинув плащ на землю, тоді закусив губи до крові і ступив у дупло. Він був відважний чоловік, але все-таки мусив зупинитися і витерти піт, що скапував з брів, як віск зі свічки. І аж тоді тихо пішов назустріч невідомому.

Неушкодженим він дістався до підніжжя стовбура і зупинився, переводячи дух, що мало не покинув його. Очі його поступово звикали до сутінків, і різноманітні предмети у Підземній оселі почали набирати обрисів. Але єдине, на чому зупинився його хижий погляд, єдине, що він так довго шукав і нарешті знайшов, — ось воно: величезне ліжко. А на ліжку лежить Пітер і міцно спить.