Джеймс Барри - Пітер Пен

— Хто це?

Відповіді не було.

Пітер страшенно розхвилювався — він любив страшенно хвилюватися. У два кроки він опинився біля дверей. На відміну від дверей Ледь-Ледя, вони щільно закривали вхід, так що Пітер не міг нічого побачити за ними, і той, хто стукав, теж не бачив його.

— Я не відкрию, якщо ти не відгукнешся, — крикнув Пітер.

Тоді нарешті гість відповів прекрасним голосом, як передзвін дзвіночків.

— Пітере, відчини.

Це була Дзенька, і він швидко впустив її. Вона поспішно залетіла, її личко пашіло, а сукня була вся в болоті.

— Що таке?

— О, ти ніколи не міг би собі такого уявити! — вигукнула вона і загадала йому три загадки.

— Говори мерщій! — розсердився він, і тоді, одним антиграматичним реченням, довгим, як стрічка ілюзіоніста, яку той витягає зі свого горла, вона розповіла про те, що сталося з Венді і хлопчиками.

Серце Пітера мало не вистрибнуло з грудей, коли він це почув. Венді, зв’язана, на піратському кораблі, вона, котра так любила, щоб усе було як слід!

— Я врятую її! — вигукнув він, хапаючись за зброю.

А тим часом раптом подумав про те, що міг би зробити для неї приємність. Він вирішив випити ліки. Його пальці зімкнулися на смертоносній склянці.

— Ні! — заверещала Дзенька.

Вона чула, що Гак бурмотів собі під ніс, коли ішов лісом.

— Чому?

— Там отрута.

— Отрута? Хто міг налити туди отрути?

— Гак.

— Не будь така дурненька. Як він міг опинитися тут?

На жаль, Майстринька Дзенька не могла цього пояснити, бо навіть вона не знала про страшну таємницю дерева Ледь-Ледя.

Але слова Гака не залишали місця для сумнівів: у склянці була отрута.

— До того ж, — сказав Пітер з повною вірою у власні слова, — я зовсім не спав.

Він підніс склянку. Часу для слів уже не було — настав час діяти, і одним блискавичним рухом Дзенька опинилася між його губами і склянкою і тут же випила усе до дна.

— Що це таке, Дзенько? Як ти посміла випити мою мікстуру?

Але вона не відповіла. Вона уже гойдалася в повітрі.

— Що з тобою? — вигукнув Пітер, раптово охоплений страхом.

— Там була отрута, Пітере, — тихесенько відповіла вона, — і тепер я вмираю.

— Ой, Дзенько, ти що, випила її, щоб врятувати мене?

— Так.

— Але чому, Дзенько?

Крила вже ледве-ледве тримали її, і замість відповіді вона вилізла йому на плече і ніжно вкусила за носа. І шепнула на вушко:

— Ото дурило.

А тоді, нетвердо ступаючи, підійшла до свого ліжка і лягла.

Голова Пітера зайняла майже всю стіну її маленької кімнатки, бо він у горі став біля неї на коліна. З кожною секундою її сяйво все слабшало, і він знав, що коли воно згасне, її вже не стане. Вона так любила його сльози, що підставила свій гарнесенький пальчик, щоб вони стікали по ньому.

Голосок Дзеньки став такий слабенький, що спершу Пітер навіть не розібрав її слів. Але потім таки зрозумів. Вона сказала, що, можливо, якби діти вірили в те, що феї бувають, вона могла б знову стати на ноги.

Пітер відкинув зброю.

Поряд не було дітей, і стояла ніч; але він звернувся до всіх, кому якраз снилася Небувалія і хто через це був ближче до острова, ніж ви можете собі уявити, — на деревах юрмилися хлопчики й дівчатка у нічних сорочках, голенькі немовлятка гойдалися у колисках.

— Ви вірите, що феї бувають? — гукнув він.

Дзенька сиділа в ліжечку і навіть пожвавішала, дослухаючись до своєї долі.

Вона, здавалось, почула ствердні відповіді, але потім знову засумнівалася.

— Ну, що ти скажеш? — спитала вона Пітера.

— Якщо вірите, — гукнув він дітям, — плескайте в долоньки, не дайте Дзеньці померти!

Багато долоньок заплескали. Деякі долоньки не плескали. Кілька негідників свистали.

Несподівано оплески стихли — мабуть, незліченні мами кинулися до своїх дітей, щоб побачити, що ж там таке коїться, — але Дзенька уже була врятована. Спочатку зміцнів її голос, потім вона злізла з ліжка, потім, як світлячок, перелетіла через кімнату, ще веселіша і зухваліша, ніж раніше. Вона навіть не думала подякувати тим, хто плескав, але їй дуже кортіло помститися тим, хто свистав.

— А тепер — рятуймо Венді!

Місяць плив поміж хмарами у небі, коли Пітер вистрибнув зі свого дерева, озброєний до зубів і ще трошки, вирушаючи на небезпечні пошуки. Це була не та ніч, якої він бажав би собі. Він планував летіти низько над землею, щоб ніяка несподіванка не сховалася від його ока, але у тому примарному світлі низько летіти означало тягти свою тінь по деревах, а це потривожило б пташок і підказало б пильному ворогові, що Пітер вийшов на слід. Він уже шкодував, що обдарував пташок острова такими дивними іменами, аж вони здичіли від цього і тепер до них дуже важко знайти підхід.