Джеймс Барри - Пітер Пен

Не було іншого способу, як тільки просуватися вперед за звичаєм індіанців, а в цьому, на щастя, він був ас. Але куди це — вперед, коли він не знав напевно, чи забрали пірати дітей на корабель? Легенький сніжок припорошив усі сліди, і смертельна тиша накрила острів — так, ніби вся природа, весь космос застиг, нажаханий нещодавньою різаниною. Пітер навчив дітей деяких лісових таємниць, які сам пізнав від Тигрової Лілеї і Майстриньки Дзеньки, і вірив, що в годину небезпеки діти не забудуть ті знання. Наприклад, Ледь-Ледь, якби міг, значив би лезом дерева; Кудрик розсипав би насіння, Венді залишила б у якомусь важливому місці свою носову хустинку. Треба було діждатися ранку, щоб шукати таких прикмет, — а він не міг чекати. Піднебесний світ покликав його, але не обіцяв допомоги.

Його обігнав крокодил, поряд не було ні людини, ні звуку, ні руху; і все-таки він добре знав, що нагла смерть може чатувати на нього тут за кожним деревом або наздогнати ззаду.

І він промовив таку жахливу присягу:

— А тепер — або Гак, або я!

І поповз уперед, як змія, і знову випростався, і знову кинувся через галявину, яка мінилася в місячному світлі, і палець був на його устах, і кинджал його був напоготові.

Пітер був безмежно щасливий…

Один-єдиний зелений вогник мерехтів над Дитячою бухтою, біля гирла річки Піратів, вказуючи на те місце, де низько у воді стояв бриг на ім’я “Веселий Роджер”, швидкохідний, на перший погляд, і брудний до останньої ниточки корабель, кожен бімс якого викликав відразу — такий був побитий, облуплений і немитий.

Це був морський канібал, і його зовсім не треба було вартувати, бо усіх жахало саме лише звучання його імені.

Корабель огорнуло покривало ночі, і крізь нього жоден звук не долинав до берега. Вчувались якісь тихі відгуки, аж ніяк не приємні, окрім, хіба, туркотіння корабельної швейної машинки, за якою сидів Смі. Завжди роботящий і відповідальний — такий він був, цей простий, зворушливий Смі. Не знаю, що робило його таким безмежно зворушливим, — може, те, що сам він не усвідомлював цього; але навіть сильні чоловіки мусили швидко відвертатись, щоб сховати своє розчулення, і не раз літніми вечорами він відкривав джерело Гакових сліз і змушував їх невпинно литись. Через це і через багато чого іншого Смі був якийсь геть нетямущий.

Кілька піратів перехилились через фальшборт, вдихаючи смердючі випари ночі; інші грали на бочках в кості і в карти; а четверо втомлених матросів, які несли Маленький будиночок, лежали долілиць на палубі і навіть уві сні вправно перекочувались то на один, то на другий край палуби, щоб Гак ненароком не зачепив їх своїм кігтем, проходячи мимо.

Гак міряв кроками палубу і думав. Великий чоловік! Це була година його тріумфу. Він назавжди прибрав Пітера зі своєї дороги, а решта хлопців тут, на кораблі, і скоро “прогуляються по дошці” [4] “Прогулятися по дошці” — так пірати називали страту засуджених на смерть, яких змушували пройти по дошці, що виступала далеко за борт, і кинутися в море. . Це був його найгрізніший подвиг ще з тих днів, коли він відпровадив на той світ Барбекю. Знаючи, що це за марнославний і самозакоханий чоловік, хіба ми можемо дивуватися, що зараз він ступає трохи непевно, аж підносячись на хвилі успіху?

Але не було радості в його ході, що повторювала ритм його похмурих думок. Гак був дуже пригнічений.

Він часто бував такий, коли розмовляв сам із собою на борту корабля, віч-на-віч з нічною тишею. Просто він був страшенно самотній. Цей загадковий чоловік ніколи і ніде не почувався самотнішим, ніж у товаристві своїх вірних псів. Вони були люди не його кола.

Гак — не справжнє його ім’я. Щоб довідатись, хто він насправді, треба було б ще й сьогодні обнишпорити всю країну. Але той, хто вміє читати поміж рядків, мабуть, уже здогадався, що він закінчив престижну школу і ще й досі тримався своїх давніх звичок — наприклад, про це свідчив одяг, до якого він ставився дуже уважно. Отже, навіть те, що нині він перебував на кораблі у тому самому одязі, в якому здобув його колись, було для нього приниженням, і він досі дотримувався школярської звички елегантно сутулитись. Але понад усе він ставив гарні манери.

Гарні манери! І хоч як низько він опустився, але й досі надавав їм найбільшого значення.