Джеймс Барри - Пітер Пен

— Все гаразд, капітане, — вдоволено відповів Смі, — ми її відпустили.

— Ви відпустили її! — загорлав Гак.

— Це ж був Ваш особистий наказ? — засумнівався боцман.

— Ви самі наказали нам її відпустити, — запевнив Старкі.

— Хай йому сто чортів! — горлав Гак. — Хтось нам морочить голову!

Його лице почорніло від гніву, але він бачив, що пірати вірять у власні слова, і це його вразило.

— Хлопці, — сказав він схвильовано, — я не віддавав такого наказу.

— Ди-и-ивно, — сказав Смі, і пірати нервово засовалися.

Гак підніс голос, але в ньому чулося легке тремтіння.

— Ти, Духу, що витаєш цієї ночі тут, над темними водами, — гукнув він, — ти чуєш мене?

Звичайно, Пітерові слід би було промовчати, але, звичайно, він не міг промовчати. Він негайно відповів голосом Гака:

— А щоб тобі кілок в ребра і кольки в печінку, — так, я чую тебе.

У цей критичний момент Гак навіть не зблід, анітрохи, зате Смі і Старк з жахом вчепилися один в одного.

— Хто ти, незнайомцю? Говори! — зажадав Гак.

— Я — Джеймс Гак, — відповів голос, — капітан “Веселого Роджера”.

— Ні-ні, не правда, — прохрипів Гак.

— Сто чортів тобі в печінку! — відказав голос. — Ще раз промов це, і я запущу в тебе якір.

Тоді Гак спробував заговорити запопадливо.

— Якщо ти Гак, — промовив він майже смиренно, — то будь ласкавий, скажи мені: хто ж тоді я?

— Ти — тюлька, — відповів голос. — Звичайнісінька тюлька.

— Тюлька… — невиразною луною повторив Гак, і саме тоді його гордий дух зламався.

Він бачив, що його підлеглі відступилися від нього.

— Невже весь цей час ми були під командою тюльки? — бурмотіли вони. — Яке це приниження для нас!

Тепер вони перетворилися на собак, що гарчать на господаря, але Гак у своєму горі ледве чи помічав їх.

У цій жахливій ситуації йому потрібна була не їхня віра в нього, а своя власна. А він відчував, що втрачає її.

— Не покидай мене, крихітко, — хрипко прошепотів він.

В його темній натурі було якесь вкраплення жіночності — як у кожного великого пірата, — і воно іноді пробуджувало в ньому інтуїцію. Так і тепер — він інтуїтивно спробував побавитись у відгадування.

— Гаку, — покликав він, — а є в тебе якийсь інший голос?

Пітер нізащо не відмовився б від гри, і тому безпечно відповів своїм власним голосом:

— Ага, є.

— А інше ім’я?

— Так, є.

— Ти рослина? — спитав Гак.

— Ні.

— Камінь?

— Ні.

— Тварина?

— Так.

— Чоловік?

— Ні!

(Ця відповідь прозвучала презирливо).

— Хлопчик?

— Так.

— Звичайний хлопчик?

— Ні!

— Чарівний хлопчик?

На превеликий жаль для Венді, прозвучала відповідь:

— Так.

— Ти з Англії?

— Ні.

— То ти тутешній?

— Так.

Гак зовсім розгубився.

— А тепер ви спитайте його що-небудь, — наказав він піратам, витираючи спітніле чоло.

Смі замислився.

— Я не можу нічого придумати, — сказав він нарешті з жалем.

— Не вгадали, не вгадали! — зарепетував Пітер. — Ага, здаєтесь?

Звичайно, його пиха занесла його занадто далеко, і зловмисники відчули свій шанс.

— Так-так, здаємось, — відповіли вони.

— Ну, добре, — кричав він, — то знайте: я — Пітер Пен.

Пен! У цю хвилину Гак знову став самим собою, а Смі і Старкі — його відданими прихвоснями.

— Тепер він наш! — вигукнув Гак. — Смі — у воду! Старкі — на весла! Схопіть мені його мертвим чи живим!

З цими словами він стрибнув у хвилі, і тут почувся бадьорий голос Пітера:

— Хлопці, ви готові?

— Готові, готові, — долинуло з різних кінців затоки.

— Тоді — вперед, на піратів!

Закипів бій — короткий і жорстокий. Першим пролив ворожу кров Джон: він відважно піднявся на шлюпку і схопив Старкі. Відбулася гостра сутичка, в якій пірат згубив шаблю. Він скочив за борт, і Джон кинувся за ним. Шлюпка відпливла геть.

Тут і там над водою раз-по-раз з’являлась чиясь голова, зблискувала сталь, лунали зойки і крики. У цьому безладі траплялося, що хтось ранив і своїх. Наприклад, Дуда отримав Штопором Смі під ребро, але удару завдав йому Кудрик.

Віддалік від скелі Старкі рішуче наступав на Близнюків і Ледь-Ледя.

А де ж весь цей час був Пітер? Він шукав великої забави. Усі хлопчаки були відважні й хоробрі, і їх ніяк не можна звинувачувати в тому, що вони уникали зустрічі з капітаном піратів. Його залізний кіготь накреслив смертельне коло, від якого хлоп’ята тікали, як налякані рибки.

Але був один, хто його не боявся: той, хто намірився в це коло увійти.

Дивно, але вони зустрілися не у воді. Гак поліз на скелю, щоб набрати повітря, і Пітер теж у той же час поліз на скелю — тільки з протилежного боку. Скеля була слизька, як м’яч, і їм обом доводилось повзти, а не спинатися. Жоден із них не знав, що суперник тут, поряд. І, намацуючи виступ, кожен наткнувся на ворожу руку: від несподіванки обоє підняли голови. Їхні лиця були майже розчулені. Так вони зустрілись.