Джеймс Барри - Пітер Пен

Навіть найбільші герої зізнаються, що перед боєм у них всередині щось ніби обривається. Якби тої миті таке сталося з Пітером, я зрозумів би його. Зрештою, Гак був єдиним чоловіком, якого боявся навіть Барбекю. Але Пітер нічого такого не відчув — він відчув тільки радість; і від радості аж скреготів своїми симпатичними зубками. Швидкий, як думка, він вихопив кинджал з-за пояса капітана і вже готовий був занурити лезо в тіло його господаря, коли помітив, що стоїть на скелі трохи вище, ніж капітан. Це було не в його правилах. Пітер подав руку ворогові, щоб допомогти йому стати врівень із собою.

І саме в ту мить Гак вдарив його.

Ні, не біль від удару приголомшила Пітера, а несправедливість. Вона зробила його безпомічним. Він тільки дивився перед собою розширеними від жаху очима. Кожна дитина відчуває те саме, коли вперше стикається з несправедливістю. Кожна дитина, яка приходить у цей світ, вважає, що справедливість — це найголовніше її право. Після того як ви поведетеся з нею несправедливо, вона і далі любитиме вас, але вже ніколи не буде такою, як раніше.

Ніхто ніколи не забуває першої несправедливості — ніхто, крім Пітера. Він часто зустрічався з нею, але завжди забував її. Мабуть, у цьому й полягала головна відмінність між ним і всіма іншими дітьми.

І тепер це було для нього так само, як уперше: він міг тільки безпорадно стояти й дивитися. Залізний кіготь двічі пробив його.

Через кілька хвилин після цієї жахливої події хлопчаки побачили Гака у воді: він шалено гріб до свого корабля. Ні тіні радості на перекошеному обличчі — тільки страшенна смертельна блідість: його невідступно переслідував крокодил. За звичайних обставин хлопчаки попливли б за ним зі сміхом і криками, але зараз їм було не до того: вони загубили і Пітера, і Венді; тож тепер нишпорили по всій затоці і раз-у-раз гукали:

— Пітере! Венді!

Потім натрапили на шлюпку і попливли на ній додому, гукаючи дорогою:

— Пітере! Венді!

Але відповіді не було — тільки русалки пересміювались.

— Вони, мабуть, вже давно полетіли чи попливли назад, додому, — вирішили нарешті хлопчаки.

Вони майже не переживали, бо дуже вірили в Пітера. Вони тішилися — як то хлопчиська — з того, що сьогодні пізно полягають спати; і все це буде на совісті мами Венді!

Коли їхні голоси завмерли, холодна тиша впала на затоку, а потім пролунав слабенький зойк:

— Рятуйте, рятуйте!

Дві маленькі постаті билися об скелю: дівчинка непритомно лежала на руках у хлопчика.

З останніх сил Пітер витяг її на скелю і сам ліг коло неї. І навіть втрачаючи притомність, він встиг побачити, що вода прибуває. Він знав, що зараз їх затопить, але нічого більше не міг вдіяти. Вони лежали поряд, аж тут якась русалка вхопила Венді за ногу і легенько потягла у воду. Пітер, відчувши, що вона посувається, опритомнів, стрепенувся і саме встиг підтягнути її назад. Але йому довелося сказати правду.

— Венді, ми на скелі, — сказав він. — І вона все меншає і меншає. Скоро її накриє водою.

Але все одно вона нічого не зрозуміла.

— Нам пора іти, — сказала Венді майже бадьоро.

— Угу, — ледве промовив він.

— Пітере, то ми попливемо чи полетимо?

Він мусив сказати їй все.

— Ти думаєш, Венді, що зможеш сама доплисти чи долетіти аж до острова без моєї допомоги?

Дівчинка мусила визнати, що надто втомилася. Він застогнав.

— Що з тобою? — стурбовано спитала вона, забувши про себе.

— Я не можу допомогти тобі, Венді. Гак поранив мене. Я тепер не можу ні летіти, ні пливти.

— Ти хочеш сказати, що ми обоє потонемо?

— Поглянь, як швидко прибуває вода.

Вони затулили очі руками, щоб нічого не бачити. Діти думали, що скоро їх не стане. І поки вони так сиділи, щось торкнуло Пітера — легенько, як поцілунок — і зупинилося, ніби промовляючи: “Може, я якось стану в пригоді?” Це був хвіст паперового змія, зробленого Майклом кілька днів тому. Змій вирвався з Майклових рук і полетів собі.

— Повітряний змій Майкла, — зауважив Пітер зовсім байдуже, але вже наступної миті схопив змія за хвіст і підтягнув до себе.

— Він підняв Майкла над землею, — закричав він, — може, він підійме і тебе?

— Нас обох!

— Ні, двох він не потягне: Майкл і Кудрик уже пробували.

— Тоді ми можемо тягти жереб, — сміливо запропонувала Венді.

— Нізащо! Ти ж дівчина! — Пітер уже обв’язав хвіст довкола неї. Вона чіплялася за нього, вона відмовлялася іти без нього, але він сказав:

— До побачення, Венді, — і відштовхнув її від скелі.