Ульф Старк - Сікстен

— Авжеж, — усміхається Сікстен. — Хіба я міг його пропустити?

— Молодець! Ну й хлопець у мене росте! Ану дай сюди м’яча.

Тато бере подушку.

Він перекидає її з ноги на ногу. Тоді кладе собі на голову й кілька разів киває. Потім вона падає додолу.

— Бери! Він твій! — кричить тато і загилює подушку.

Вона пролітає над телевізором.

І збиває зі стіни годинник.

Але тато не засмучується.

— Я його потім полагоджу. А тепер — святкувати!

Вони святкують спагеті з кетчупом та биточками.

Потім татові пора йти на роботу.

Сікстен замикається у ванній кімнаті. То гарне місце. Там можна побути в спокої. Він лежить у ванні разом із одягом, який йому треба буде на завтра.

— Сікстене! — кричить тато.

Сікстен засовує голову під воду.

А коли висовує, то чує татів голос.

— Що ти там робиш? — кричить тато. — У тебе болить живіт? Ти, мабуть, забув, що треба гарно й довго пережовувати їжу?

— Шістдесят п’ять разів, — каже Сікстен. — Але в мене живіт не болить. Я просто перу. Бо закінчилося все чисте вбрання. А завтра останній день у школі. Тобі треба зателефонувати комусь, хто вміє ремонтувати пральні машини.

— Так, — мимрить тато. — Але зараз мені таки треба йти.

Сікстен чує, як тато відходить від дверей.

І тут його починає гризти сумління. Навіщо було ляпати про пральну машину? Він тільки стривожив тата.

Хоч іноді Сікстен не може стриматися.

Відколи мама стала жити зі своїм новим чоловіком, то Сікстен — єдина людина, яка в тата є. А хіба легко бути для когось єдиним? Тато весь час хоче, щоб вони були разом. Чи сиділи біля телевізора, чи їхали кудись за місто дивитися на корів.

Ось знову чути татові кроки.

— Я вже йду, — каже тато. — Ти теж кудись підеш?

— Не хвилюйся, — відповідає Сікстен і занурює светр під воду.

— Якби ж то, — каже тато. — Знаєш, як мені хотілося б побути вдома. Ми б у щось зіграли. Або кудись майнули на велосипедах.

— Я вже виріс зі свого велосипеда, тату, — каже Сікстен. — На ньому ж і досі приставні колеса!

— Гаразд. Добраніч.

Сікстен чує, як зачиняються вхідні двері.

Тоді він вилазить із ванни. Тепер йому треба побачити Юнте. Просто необхідно.

Бо з Юнте в нього нема потреби прикидатися.

Сікстен знає, де шукати Юнте.

Він у свого приятеля Сліпого Свена. Юнте любить заходити туди після занять, говорити на дорослі теми і дивитися кіно. Сліпому Свенові п’ятдесят років. Він тримає невеличку крамничку, що зветься «Тютюн та відео». Юнте йому в усьому допомагає. Скажімо, виставляє рядами консервні бляшанки і пачки з цигарками. Насипає в коробки на полицях всілякі лагоминки і рахує гроші.

Юнте подобається допомагати. А ще він любить кіно.

У комірчині Сліпого Свена за крамничкою він може дивитися його скільки завгодно.

— Привіт, Свене, — кричить Сікстен, заходячи в двері. — Це Сікстен. Юнте тут?

Сліпий Свен обертається від полиці з французькими фільмами.

Він перекочує губами сигару в куточок рота й дивиться на Сікстена своїми сірими невидющими очима.

— Він у комірчині, — відповідає Свен. — Іди туди. Тільки не сидіть там довго. Бо сьогодні до мене в гості прийде жінка.

У комірчині темно. Там витає запах хтозна-колишнього диму. І так тісно, що ледве вистачає місця для телевізора та двох крісел.

В одному сидить Юнте.

— Сідай, — каже він і киває на друге. — Зараз побачиш кохання.

Потім Юнте натискає на пульті кнопки, поки знаходить те, що хоче показати.

— Бачиш? — шепче Юнте. — Вони просто дивляться одне на одного. Їм не треба нічого говорити. Бо для них немає нікого іншого в світі. Оце таке кохання, Сікстене. Воно схоже на розмову подумки.

Вони ще трохи дивляться. Сікстен бачить чоловіка й жінку, що стоять, притулившись одне до одного.

І йому на думку спадає Емма.

Потім Юнте вимикає телевізор і каже:

— Ходімо до мене.

Удома в Юнте вирує життя.

У великій кімнаті його малий братик тренується розвертатися на скейті. Він їздить між прасувальною дошкою, де тато прасує випрану білизну, й мамою, що розбирає на підлозі шкарпетки. А у дитячому манежику перед телевізором щось голосно поспівує його сестричка.

— Привіт, Сікстене! — гукає тато Юнте.