Ульф Старк - Сікстен

— Цс-с! — шепче він їй на вухо.

І вони обоє мовчать. Вона стоїть так близько, що він відчуває запах її кіс. Вони пахнуть настільки гарно, що він не стримується й проводить по них рукою.

— Ну, я вже піду, — шепче вона по хвилі. — Але ми ще побачимося. Красивий! — Емма киває головою на Сікстенів светр.

— Ет, просто натягнув на себе, що захотілося, — мимрить він.

Тоді Емма біжить. Вона біжить, як та дівчина з ролика, де рекламують якийсь засіб для миття волосся. Та не добігши до спортивного майданчика, вона обертається.

— Бувай, Сікстене! — кричить вона і махає в бік контейнера рукою.

Але дарма Сікстен біжить так швидко, що не чує землі під собою.

Бобо, Арне та Мікаель Бурфош таки наздоганяють його. Бо всі троє на швидких велосипедах.

— Агов! — кричить Бобо. — Зараз я тобі покажу коров’яче лайно!

— Авжеж, — додає Арне.

Тоді вони накидаються на Сікстена з кулаками.

Він одразу падає на землю. Власне, в тому немає нічого дивного, бо Сікстен — найслабший хлопець у класі, дарма що його тато був боксером.

Сікстен лежить на шкільному подвір’ї в своїх лижних штанях та светрі. Він лежить доти, доки вони стомлюються його гамселити.

— Тепер будеш знати! — каже Бобо й витирає руки об штани.

Сікстен підводиться лиш тоді, як вони сідають на велосипеди і їдуть геть.

Страшного болю не було. І те, що тріснули штани, не мало ніякого значення. Однак він їх улітку більше не вдягатиме.

Додому Сікстен іде через міст.

Обережно стає ногами на поручні. Одна нога в черевику, друга без черевика. Над головою в нього верещать чайки. А він іде поручнями, намагаючись зберегти рівновагу, і тримає руку біля носа.

Бо він і досі відчуває запах Емминих кіс.

Коли Сікстен приходить додому, тато ще спить.

Він лежить одягнутий на ліжку, і в нього такий спокійний вигляд, що Сікстен завмирає на порозі і якусь хвилю не зводить з нього погляду.

Потім Сікстен зачиняє двері й дивиться на себе. Дзеркало в передпокої тріснуте ще відтоді, як вони з татом колись грали у футбол подушками з канапи. А тепер він сам увесь тріснутий.

Штани тріснули. Губа тріснула. А светр заляпаний кров’ю та брудом.

Йому треба піти у ванну кімнату й причепуритися.

Але не встиг він ступити й двох кроків, як тато крикнув:

— Агов, Сікстене, це ти?

— Ага-а, — відповідає Сікстен. — Та ти спи.

Але тато вже підвівся. Коли він відчиняє двері до ванної кімнати, Сікстен саме стягає через голову светр.

— То як було в школі? — питає тато.

— Добре, — відповідає Сікстен. — Загалом чудово.

— Добре, — повторює за ним тато й простягає руки до светра. — Добре, що в тебе все чудово.

Тоді тато стягає із Сікстена светр. А потім дивиться на побите Сікстенове обличчя.

— А це що? Хто таке зробив?

— Нічого, — відповідає Сікстен. — Ніхто нічого не зробив.

— Нічого? Та ти ж увесь заюшений кров’ю! Думаєш, я не знаю, що таке розквашена губа?

Він каже так, оскільки колись був боксером. І Сікстен щосили намагається усміхнутися. Бо він сподівається, що тато заходиться зараз розповідати про той час. Іноді він розповідає. Але не сьогодні. Сьогодні він тримає Сікстенову голову в своїх руках.

— Хто це був, Сікстене? — питає він. — Хто тебе так побив?

— Ніхто, — відповідає Сікстен.

— Ти повинен мені все розказати. Хіба не розумієш? — питає тато. — Я мушу поговорити про це в школі.

Сікстен чує, що в тата тремтить голос.

— Це правда, — каже Сікстен. — Ніхто мене не бив. Ми просто грали у футбол.

— У футбол? — перепитує тато. — Губами? Жартуєш?

Але Сікстен не жартує.

Він просто прикидається.

— Я стояв на воротях, — каже він. — Я стояв на воротях, а потім з’явився той хлопець з іншої команди. Ось так усе було.

Сікстенові доводиться розповідати кілька разів.

Останній раз він розповідає у великій кімнаті. Він стоїть між двома стільцями у самих трусах і з пластирем на губі. Тато гилить туди-сюди по кімнаті подушку.

— Ось так усе було, — каже Сікстен. — З’явився той хлопець. Ми з ним опинилися віч-на-віч. Що в біса я мав робити? Йому лишалося кілька метрів до воріт.

— Отак? — питає тато, попихаючи подушку поперед себе.

— Ага-а, — відповідає Сікстен. — Тоді я побіг. Я біг навпригинці і підскочив до нього, як він хотів ударити по м’ячу.

Сікстен кидається до татових ніг і відбирає подушку.

— І тоді він розквасив мені губу, — вихекує Сікстен.

Тато підіймає його вгору.

— Ти перехопив м’яча? — питає він.