Лавкрафт Говард - Говард Філіпс Лавкрафт. Повне зібрання прозових творів. Том 1

Я вже давно вважав, що людська думка на елементарному рівні є лише атомічним чи молекулярним рухом, який може перетворюватися в нематеріальні хвилі світлового випромінювання, як‑то тепло, світло і електрика. Це переконання спонукало мене поміркувати над можливістю телепатії чи ментальної комунікації за допомогою доступних нам засобів, а ще в дні свого навчання у коледжі я виготовив пристрій, що складався з передавача і приймача, чимось схожий на громіздку апаратуру, яку використовували у бездротовому телеграфі у той примітивний період, коли ще не було винайдене радіо. Я випробував його зі своїм колегою-студентом, але, не отримавши жодного результату, відклав пристрій, як і решту непотрібних речей, аби при нагоді скористатися ними у майбутньому. Зараз же, у моїх постійних спробах проникнути у світ сновидінь Джо Слейтера, я знову дістав це обладнання і витратив кілька днів, щоб привести його у робочий стан. А щойно підготував, одразу ж трапилася нагода його випробувати. Під час кожного нападу Слейтерового шаленства я прикладав передавач до його чола, а приймач — до власного, проводячи обережне налаштування в гіпотетичному діапазоні хвиль інтелектуальної енергії різної довжини. Я, щоправда, не мав жодного уявлення, яким чином передача думок, навіть якщо їх вдасться вловити, спричинить осмислену реакцію у моєму мозку, але був певен, що зможу вловити і розпізнати їх. Отож я продовжував свої експерименти, нікого, звісно, про них не повідомляючи.

Усе сталося 21 лютого 1901 року. Повертаючись подумки у ті часи, я розумію, наскільки нереальним це виглядає, а іноді навіть запитую себе, чи не мав рації доктор Фентон, приписуючи все моїй надміру бурхливій уяві. Пригадую, що він з величезним розумінням і терпінням вислухав усе, що я йому розповів, але опісля дав мені заспокійливе і запропонував піврічну відпустку, в яку я мав піти наступного ж тижня. Тієї доленосної ночі я був надміру стурбований і знервований, бо, попри бездоганний догляд, яким його забезпечили, Джо Слейтер, вочевидь, помирав. Можливо, то був смуток за його гірською свободою, чи, може, сум’яття в його голові виявилося надто різким для його загальмованої соматики, та вогник життя все поступово згасав у цьому занепалому тілі. Ближче до кінця він задрімав, а з настанням темряви поринув у неспокійний сон. Я не став затягувати гамівну сорочку, як робив це зазвичай, коли він спав, бо бачив, що він надто ослаб, щоб бути небезпечним, навіть якби, перш ніж відійти, знову прокинувся охоплений шаленством. Але я помістив між його і моєю головою обидва кінці свого космічного «радіо», без надії сподіваючись на перше і останнє повідомлення зі світу снів за той короткий час, що лишився. У палаті з нами був лише один санітар, посередній хлопець, який і приблизно не міг зрозуміти значення апаратури чи надумати втрутитись у моє заняття. З плином часу я побачив, як його голова схилилася уві сні, але не став його турбувати. Заколисаний ритмічним диханням двох чоловіків, здорового і вмирущого, трохи перегодя я сам почав куняти.

Мене розбудили звуки дивної ліричної мелодії. Акорди, вібрації і гармонічні пориви несамовито відлунювали зусібіч, а перед моїм приголомшеним поглядом постала картина невимовної краси. Стіни, колони, архітрави з живого вогню сяйно палахкотіли довкола місця, де я, здавалося, повис у повітрі, і здіймалися вгору до безкінечно високого купола небаченої величі. Змішуючись із цим чарівним видивом чи, радше, витісняючи його у калейдоскопічній кавалькаді, там були зблиски видива широких рівнин і благодатних полів, високих гір і принадних ґротів; кожна їхня деталь збігалася з краєвидами, які я лише міг собі уявити, а все ж створені вони були з якоїсь палахкотливої, ефірної, пластичної сутності, яка за своєю щільністю радше нагадувала дух, аніж матерію. І доки я роздивлявся довкола, то зрозумів, що мій власний мозок містить ключ до цих чарівливих метаморфоз, бо кожна картина, що поставала переді мною, була тоді найбажанішою для мого пливкого розуму. Посеред тих райських вимірів я не був чужинцем, бо кожна річ і кожен звук були мені знайомі, ніби я знав їх упродовж незліченних минулих епох вічності, і вони чекатимуть на мене у вічностях майбутніх.

Тоді до мене наблизилася сліпуча аура мого світосяйного брата, і наші душі завели поважну бесіду зі спокійним і досконалим плином думок. Надходила година тріумфу, бо тепер споріднена душа нарешті покидала свої пропащі тимчасові пута, покидала навіки, і готувалася слідувати за проклятим тираном навіть до найдальших закутків простору, так що полум’яна космічна помста, що мала там звершитися, могла струснути самі сфери буття. Так ми пливли деякий час, аж доки я не спостеріг легку розмитість і потьмарення речей довкола нас, ніби якась сила відкликала мене назад до Землі — останнього з місць, де б я хотів опинитися. Фігура побіля мене, здавалося, теж відчула зміни, бо поволі підвела свою мову до завершення і сама приготувалася піти зі сцени, зникаючи з-перед моїх очей все ж повільніше, аніж усі інші предмети. Ми обмінялися ще кількома думками, і я зрозумів, що ми — той осяйний і я — маємо знову повернутися в пута, хоча для мого світосяйного брата це було б останнє повернення. Жалюгідна земна оболонка була уже зношена, і менш ніж за годину мій світосяйний брат зможе переслідувати свого тирана Чумацьким Шляхом крізь зоряні висі вічності.