Лавкрафт Говард - Говард Філіпс Лавкрафт. Повне зібрання прозових творів. Том 1

З часом з’ясувалося, що частота і жорстокість його вранішніх нападів лише зростали, аж доки приблизно за місяць до його прибуття у заклад не сталася жахлива трагедія, яка й спричинилася до його арешту місцевою владою. Якось вранці після глибокого сну, в який він, перепивши віскі, поринув ще десь о п’ятій годині минулого дня, чоловік несподівано прокинувся ополудні із криком настільки жахливим і надприродним, що кілька сусідів збіглися в його халупу — брудну стодолу, де він жив із родиною такою ж дивною, як і він сам. Вибігши на сніг, він почав розмахувати руками над головою і кілька разів підстрибнув угору, криком виражаючи свою рішучість сягнути якоїсь «великої, великої кімнати із сяйвом на стелі, стінах і підлозі і з гучною дивною музикою десь удалечі». Коли двоє чоловіків середньої статури спробували його угамувати, він опирався з неймовірною, маніакальною силою і люттю, волаючи про своє бажання, свою потребу знайти і вбити якусь «штуку, що сяє, трясеться і регоче». Нарешті раптовим ударом зваливши одного з чоловіків на землю, він накинувся на іншого у демонічному, кровожерному шалі, пронизливо репетуючи, що зараз «підскочить високо в повітря і пропалить собі шлях через усе, що спробує його зупинити». Родина і сусіди запанікували і розбіглися, а коли найсміливіші з них повернулися, Слейтер уже зник, залишивши після себе лише непізнаване місиво, яке ще менше години тому було людиною. Жоден з горян не наважився його переслідувати, і скидалося на те, що вони були б лише раді, якби він помер від холоду; але коли за кілька днів його крики почулися з віддаленого виярка, стало зрозуміло, що йому якимось дивом вдалося вижити і що від нього просто необхідно позбутися — тим чи іншим чином. Тож вони спорядили озброєний пошуковий загін, який зайнявся (незалежно від початкової мети) тим самим, що й загін хлопців шерифа, після того як одного з нечисленних народних ополченців спіймали, оглянули, допитали і включили до пошукової групи.

На третій день Слейтера знайшли непритомним у дуплі дерева, після чого доправили до найближчої тюрми, де психіатри з Олбані обстежили його, щойно він прийшов до тями. Він їм розповів нехитру історію. За його словами, якось, випивши забагато спиртного, він заснув уже перед світанком. Прокинувшись, він виявив, що стоїть на снігу перед своєю халупою із закривавленими руками, а біля його ніг лежить понівечене тіло сусіда, Пітера Слейдера. Наляканий, він кинувся до лісу у безглуздій спробі втекти з місця мабуть ним скоєного злочину. Більше він нічого не знав і не міг з певністю відповісти на запитання своїх допитувачів, щоб хоч щось додати. Тієї ночі Слейтер спав спокійно, а наступного ранку прокинувся без жодного дивацтва, якщо не зважати на малопомітну зміну виразу його обличчя. Докторові Бернарду, який спостерігав за пацієнтом, здалося, що він помітив у блідо-блакитних очах якийсь специфічний полиск, а його обвислі губи дивно стислися, ніби знаменуючи рішучість. Проте на допиті Слейтер знову впав у звичну байдужість горця і лише повторював те, що сказав учора.

Третього ранку з ним уперше трапився психічний напад. Прокинувшись із неспокійного сну, він впав у таке шаленство, що знадобилися спільні зусилля чотирьох людей, аби вдягти на нього гамівну сорочку. Психіатри вислухали сказане ним зі жвавим інтересом, до того ж їхня цікавість значно зросла після історій, загалом схожих, але заразом цілковито відмінних у деталях від того, що розповідали його родичі та сусіди. Слейтер марив понад п’ятнадцять хвилин, белькочучи своєю лісовою говіркою про величні світлі споруди, океани простору, дивну музику та затінені гори і долини. Але найбільше він розповідав про дивну осяйну істоту, що трусилась, реготала, насміхалася з нього. Ця велика безформна істота видавалась йому смертельним ворогом, і його головною метою було вбити її в ім’я помсти. Щоб цього досягти, сказав Слейтер, він ладен пролетіти крізь безодні порожнечі, спалюючи кожну перепону на своєму шляху. Так тривала його мова, аж доки раптово не обірвалася. Божевільний вогонь у його очах пригас, і він з тупим здивуванням поглянув на того, хто його опитував, і поцікавився, чому він прив’язаний. Доктор Бернард послабив шкіряні ремені і більше не затягував їх до ночі, коли йому вдалося переконати Слейтера, щоб це було зроблено з його згоди і для його ж власного блага. Пацієнт визнав, що іноді й справді говорить дивно, хоча й сам не розуміє чому.