Лавкрафт Говард - Говард Філіпс Лавкрафт. Повне зібрання прозових творів. Том 1

Різкий шок відділяє останнє видіння згасаючої світної картини від мого раптового і чомусь присоромленого пробудження, коли я випростався на стільці, побачивши, як вмирущий на кушетці слабо поворухнувся. Джо Слейтер очевидно прокидався, хоч, мабуть, і востаннє. Коли ж я придивився, то побачив, що на жовтизні його щік проступили плями рум’янцю, яких ніколи раніше не було. Губи теж виглядали незвично, міцно стиснені, ніби позначаючи силу характеру, яка ніколи не була притаманна Слейтерові. На його обличчі відобразилося наростання напруги, голова весь час поверталася з боку на бік, хоч очі й були заплющені. Я не став будити санітара і трохи підкоригував розладнані деталі мого телепатичного «радіо», сподіваючись вловити бодай якесь повідомлення, яке б сновида хотів мені передати. Але нараз він різко повернув до мене голову і розплющив очі, в німому зачудуванні я дивився на картину переді мною. Чоловік, який був Джо Слейтером, кетскільським виродком, зараз пильно дивився на мене сяйливими широко розплющеними очима, блакить яких, здавалося, тільки поглиблювалась. Ні маніакальності, ні деґенеративності не було в його погляді, і я без жодної краплі сумніву відчув, що дивлюся в обличчя, яке приховує розум вищого порядку.

І при цьому повторному єднанні мій мозок усвідомив сталий зовнішній вплив на себе. Я заплющив очі, щоб глибше зосередитися на думці, і в нагороду отримав знання того, що моє ментальне повідомлення нарешті дісталося адресата. Кожна передана ідея швидко набувала форми у моєму мозку, і хоч тут не була задіяна жодна мова, мої звичні асоціації концепцій і виразів були такі яскраві, що мені здавалося, ніби я отримую повідомлення звичайною англійською.

«Джон Слейтер мертвий», — охолодив мою душу голос, що долинув із‑за стіни сну. Із зацікавленістю та жахом я втупився у це ложе страждань, але блакитні очі все ще спокійно дивилися на мене, а їхній вираз був незмінно розумним і одухотвореним. «Добре, що він помер, бо він був непідходящим носієм живого розуму космічної сутності. Його грубе тіло не могло пристосуватися до необхідного балансування між життям у ефірі і на землі. У ньому було надто багато від тварини, надто мало від людини; а все ж саме через його недосконалість ти зміг відкрити моє існування, бо космічні і планетні душі зазвичай ніколи не зустрічаються. Він був моєю мукою, моєю повсякденною в’язницею сорок два земні роки. Я ж та істота, якою ти і сам станеш, перейшовши у вічний стан сну без сновидінь. Я твій брат у світлі, я плив з тобою крізь сяйливі долини. Мені не дозволено казати твоїй пробудженій земній сутності про твою сутність справжню, але усі ми — блукачі у широкому просторі і мандрівники у незліченних віках. Наступного року я можу замешкати у темному Єгипті, який ви називаєте стародавнім, або у жорстокій імперії Цзянь-Чань, що постане за тисячі років звідтепер. Ми з тобою мандрували у світи, які обертаються довкола червоного Арктура, і мешкали в тілах комах-філософів, які гордо повзають поверхнею четвертого місяця Юпітера. Як мало знає земна людина про життя і його виміри! Як мало, насправді, вона повинна знати задля власного спокою! Про пригноблювача ж я говорити не можу. Ви, на Землі, неусвідомлено відчуваєте його віддалену присутність і з власного незнання блюзнірськи назвали його блискотливе знамено Альґол, Демонічна Зоря. Зустріти і перемогти пригноблювача — це те, до чого я, утримуваний тілесними путами, марно прагнув упродовж багатьох епох. Сьогодні я постану як Немезида, несучи справедливість і полум’яну катастрофу помсти. Шукай мене на небі біля Демонічної Зорі. Я не можу більше говорити, бо тіло Джона Слейтера холоне і дубіє, а його грубий мозок уже неспроможний працювати так, як я хочу. Ти був моїм другом у космосі, ти був моїм єдиним другом на цій планеті — єдина душа, яка відчула і відшукала мене у цій відразливій подобі, що лежить тут на кушетці. Ми зустрінемося знову — можливо, у сяйних туманах Меча Оріона, можливо, на чорних плато доісторичної Азії. Можливо, у незгаданих снах; можливо, в іншій подобизні через кілька епох, коли Сонячна система вже зникне».

Цієї миті хвилі думок різко урвалися, а бліді очі сновиди — чи, доречніше сказати, мерця? — оскліли, ніби у риби. У заціпенінні я підійшов до кушетки і помацав його зап’ястя, вже холодне і заклякле. Пульсу не було. Воскові щоки знову поблідли, а товсті губи ослабли і привідкрилися, оголюючи гнилі ікла дегенерата Джо Слейтера. Я здригнувся, накинув простирадло на моторошне обличчя і розбудив санітара. Тоді я вийшов з палати і мовчки пішов до своєї кімнати. У мене виникло несвідоме бажання одразу ж провалитися в сон, видінь якого я не зможу згадати.