Лавкрафт Говард - Говард Філіпс Лавкрафт. Повне зібрання прозових творів. Том 1

Заклад Шіхена — визнаний центр чиказької підпільної торгівлі алкоголем і наркотиками, і через те почуває певний ґонор, який поширюється навіть на задрипаних його завсідників; та донедавна більярдну відвідував чоловік, на якого не ширився цей ґонор, — чоловік, який розділяв занедбаність і бруд цього місця, але не його значущість. Його називали Старим Вар’ятом, і він був найзлославнішим суб’єктом навіть серед такого ганебного оточення. Багато хто намагався вгадати, яким він був раніше, бо коли він напивався до певної межі, його манера говорити спричиняла вселюдне зчудування; але те, ким він став, не викликало жодних запитань — Старий Вар’ят втілював геть усі можливі відтінки жалюгідного виду, відомого як «волоцюга» або «приблуда». Ніхто не пам’ятав, коли він з’явився. Якось уночі він, мов скажений, увірвався до Шіхена, з піною на губах, вимагаючи віскі і гашишу; і, погодившись навзамін виконувати різну роботу, назавжди осів там, миючи підлогу, вичищаючи плювальниці й дзеркала і виконуючи сотню схожих лакейських обов’язків в обмін на випивку й наркотики, які підтримували його живим і при глузді.

Говорив він мало, і то зазвичай жаргоном; але час від часу, коли незвично щедра порція віскі запалювала йому мозок, з нього лилися потоки нерозбірливих багатоскладових слів і обривків пишномовної прози та поезії, які викликали у деяких відвідувачів припущення, що свого часу він знавав кращі дні. Один його симпатик — боржник-утікач — регулярно приходив з ним побесідувати і з тону його розмови припустив, що за ліпших часів він був письменником або професором. Та все ж єдиним суттєвим ключем до Вар’ятового минулого була вицвіла світлина, яку він увесь час носив із собою — молодої жінки зі шляхетними, витонченими рисами. Іноді він виймав її з потертої кишені, обережно розгортав тонкий папір, у який вона була загорнута, і годинами пильно вдивлявся у неї з виразом невимовного смутку і ніжності. Це точно не був портрет людини, з якою міг би знатися волоцюга, — це була пані з гідністю і гарними манерами, зодягнена у вишукану сукню моди тридцятилітньої давнини. Старий Вар’ят на вигляд і сам належав до минулого, його чудернацьке вбрання мало всі ознаки антикварності. Він був височенний, мабуть, вищий за шість футів [17] Приблизно 186 см. , хоча його сутулі плечі приховували його зріст. Його брудне сиве волосся, яке випадало жмутами, ніколи не бачило гребінця; а худе обличчя вкривали запущені кострубаті зарості, що ніби назавжди залишилися на стадії щетини — ніколи не голеної, — а втім, недостатньо довгої, щоб стати поважною бородою. Це обличчя, скоріш за все, колись теж мало шляхетні риси, але розгульне життя залишило на ньому незгладимі сліди. Колись раніше — років у тридцять — він був, вочевидь, огрядним, та зараз від цього й сліду не залишилося; він був худий, як смерть, шкіра під каламутними очима і на щоках потемніла й обвисла. Загалом, видовище було не з приємних.

Вдача Старого Вар’ята була така ж дивакувата, як і його зовнішність. Зазвичай він поводився, як волоцюга — готовий до будь-якої роботи за п’ятак або порцію віскі чи гашишу, але час од часу він демонстрував риси характеру, за які й отримав таке прізвисько. Тоді він намагався випростатися, і в його запалих очах загорався дивний вогонь. Манери набували незвичної ґрації, ба навіть гідності, і захмелені пияки навколо відчували якусь його вищість — щось, що віднаджувало їх штурхати і копати нещасного. В такі моменти він вражав сардонічним, уїдливим сарказмом і робив зауваження, які шіхенська публіка вважала геть дурнуватими. Проте ці напади скоро минали, і Старий Вар’ят знову повертався до безкінечного драяння підлоги і чищення плювальниць. Він був би ідеальним рабом цього закладу, якби не одна річ — його поведінка у ті моменти, коли молоді чоловіки вперше прикладалися до склянки. Тоді старий підводився з підлоги, розлючений і роздратований, бурмочучи погрози і попередження і намагаючись відрадити новачків від їхнього наміру «пізнати життя у всій красі». Він бризкав слиною і кипів від злості, сипав красномовними застереженнями і химерними прокльонами, запалений лютим шалом, який змусив здригнутися не одного сп’янілого наркомана у залюдненій кімнаті. Та через деякий час його виснажений алкоголем мозок відволікався від об’єкта, і він з дурнуватою посмішкою повертався до своєї швабри або ганчірки.

Думаю, що завсідники закладу Шіхена ніколи не забудуть той день, коли туди прийшов молодий Альфред Тревер. Він був справжньою «знахідкою» — маєтний запальний юнак, який пускався берега у всьому, за що брався, — принаймні, такий був вердикт Ріта Шульца, управителя Шіхена, який натрапив на парубка у коледжі Лоуренса, що в невеличкому містечку Еплтон у штаті Вісконсин. Батьків Тревера знав чи не весь Еплтон. Його батько, Карл Тревер, був юристом і громадським діячем, а мати зажила гучної слави як поетка під своїм дівочим прізвищем Елеонора Вінґ. Сам Альфред був науковцем і відомим поетом, хоч і вирізнявся нестерпною інфантильною безвідповідальністю, яка перетворила його на ідеальну жертву шіхенського завідувача. Він був білявий, вродливий і розбещений, жвавий і сповнений бажання скуштувати усі принади розпусного життя, про які він читав і чув. У Лоуренсі він відзначився у псевдобратстві «Tappa Tappa Keg» [18] Відома колись банда молодиків, які, не вміючи пити, все одно перебували у постійному запої. , де він був найнесамовитішим і найвеселішим з усіх несамовитих і веселих молодих гультяїв; але студентське вітрогонство його не задовольняло. Він з книжок дізнався про більші пороки, і тепер прагнув пізнати їх безпосередньо. Можливо, його схильність до дикунства спричинювалася якимись утисками, яких він зазнавав удома; адже пані Тревер мала свої причини на те, щоб виховувати свою єдину дитину з усією суворістю. У роки своєї молодості вона повсякчас наражалася на жахіття розпусного життя через того, з ким була певний час заручена.